Ступив на поріг ювілейНадворі – зима. Польові роботи давно завершилися, тож селяни мають більше часу, аби поринути у спогади. Коли більша частина життя уже позаду, душу огортають роздуми про пережите. Заново згадуються усі основні моменти життя. У кожного із нас вони різні, однак усі ми єдині у прагненні бути щасливими. Для одних щастя – це жити на рідній землі, мати дах над головою, сім'ю, улюблену працю. І цього досить. Інші ж ніяк не можуть обмежитися малим, бо ж у когось є більше.
А герой моєї розповіді – Григорій Степанович Поліщук із Вівчицька – щасливий від того, що має міцну сім'ю, люблячих доньок, котрі не віддаляються від батьків, хоча й мешкають у Києві. Садять, збирають урожай, летять до рідного дому, немов ластівочки.
От і нещодавно приїхали, аби привітати рідного батька із ювілеєм –15 листопада Григорію Степановичу виповнилося 80 років.
Дитинство і юність ювіляра промайнули в невеликій селянській хатині. Працювали тяжко, однак великих статків не мали. Григорію було лише десять років, як від рук поляків загинув батько. Ця кривава подія назавжди залишила гіркий слід у свідомості хлопця. І досі не може збагнути: за що? Вони поїхали в неділю із батьком у гості до родичів на хутір. Мирно сиділи – і тут, як грім з ясного неба, смерть, кров. І це все – на очах дітей.
Тяжко пережила втрату й мати, залишившись вдовою із двома малолітніми дітьми.
Гриша після смерті батька почав доглядати лошат. Вставав удосвіта. Холодно, голодно, але мусив усе подолати. Дитинство передчасно закінчилося. Чого він тільки не робив! Під час молотьби підвозив снопи до машини, заготовляв у лісі сіно і возив його у Голоби. Було дуже важко, але виходу іншого не було.
Потім з 1952 по 1955 – служба в армії у Миколаєві. "Служба, як служба", – говорить Григорій Степанович. Є люди, котрі не дуже помітні в житті, непоказні зовні. Скромні, виважені, вони сумлінно виконують свою роботу. І в цьому не бачать ніякого подвигу, а просто потребу.
Від діда-прадіда Григорій Поліщук перейняв любов до землі-годувальниці, до хліборобської праці. Чоловік розумів, що без цього не буде щастя. Його кликала земля, а він заготовляв дерево на стовпи, бо в селі проводили радіо. Їздили у Свинарин, зрізали, обрізали, складали. І все – вручну. Важко було, але це ще більше загартувало чоловіка.
Мріяв ближче бути до техніки, до землі. Мрія здійснилася: вступив на курси трактористів у Луцьку. І ось Григорій Степанович – за кермом трактора. Працював на совість. Поле кликало вдень і вночі. Любив орати, оглядався на ріллю і уявляв, як ниву засіють, як на ній з'являться сходи. Був вдячний людям, що саме його обрали ланковим по цукрових буряках.
Тут, у рідному селі, знайшов і своє особисте щастя. Поєднав долю із Зінаїдою Карпівною, якій завдячує не лише сімейним благополуччям, а й життям. Під час обробітку полів аміачною водою сталося непередбачуване: прорвався шланг. Григорій Степанович вискочив із кабіни, аби якось виправити ситуацію, і аміак плеснув йому прямісінько в обличчя. На той час про техніку безпеки ніхто й не думав, тож ніякої захисної маски чоловік не мав.
Знепритомнів і впав. Почалася кровотеча. Негайно викликали швидку. Обклали рану льодом і дали смоктати лід. Та кровотеча не припинялася. Помаленьку лежачого повезли до Луцька, де ледве врятували. Лікарі, зробивши рентген, дивувалися, як чоловік взагалі міг вижити, бо у нього виявили 28 виразкових ран. Лежав у лікарні більше двох місяців. Дали третю групу інвалідності. Згодом був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.
Перейшов на легшу працю. Працював у Любитові інженером із обслуговування сільськогосподарської техніки. А далі нове випробування – обширний інфаркт. Завдяки дочкам Олені і Ользі, які допомагали коштами, лікувався в інститутах Амосова, імені Стражеско. Поставили кардіостимулятор, бо пульс уже був 38 ударів на хвилину. Григорій Степанович постійно перебував під контролем дружини-медсестри.
І тут трапилося нове нещастя. По сусідству проживала паралізована жінка. Сім'я Поліщуків їй постійно допомагала. Якось Григорій Степанович збирався щось полагодити, але зачепився, впав і поламав ребра, порвались електроди. Довелося знову ставити апарат. "Як же ж не виручити людину, коли безпомічна і немає кому?", – каже мій співрозмовник.
Сусіди про Григорія Степановича говорять тільки хороше. "Він усім допомагав, чим міг. Зате, коли вони почали будувати хату, то приходило на поміч усе село", – згадує сусідка Марія Поліщук.
"У мене не було свекрухи. У мене була добра Гришина мати, яка і мені стала матір'ю. Як вона бідувала, як тяжко працювала! Сама ходила за плугом. Коли я вчилася в медучилищі у Ковелі і жила на квартирі, мати покинула все і приїхала доглядати мені дитину", – зі слізьми на очах згадує дружина ювіляра Зінаїда Карпівна.
Лідія ГАРЛІНСЬКА.
НА ЗНІМКУ: Григорій ПОЛІЩУК (крайній праворуч) з рідними.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар