Неочікуване щастяОднокласниці Каті давно вже стали мамами, а вона все ще була незаміжня. Їздила на роботу в місто, і вдома в селі завжди клопотів вистачало. Бувало, втомиться, що й світ немилий. Тоді, думалось, кине село і заживе в місті, де легше.
Часто до сусідів на вихідні з міста приїжджала молода сім'я з дітьми. І Катя бачила, як вони радіють кожній квіточці, яблучку, свіжому повітрю. Для них сільське життя — дивне і загадкове, а для неї — звичайнісіньке. Тут її дім, старенька і хвора матуся, якій потрібна поміч.
Тож, зваживши всі "за" і "проти", дівчина продовжувала жити по-старому, в душі сподіваючись зустріти таки свою пару. Бо старі люди кажуть: якщо щастя, то жених і на печі знайде. А вона ж ще не стара…
Та час збігав. Вже й 30 дівчині виповнилося. Мати журиться, що не дочекається онуків.
– Мабуть, доню, доведеться тобі за розвідника чи вдівця іти, бо всі хлопці переженилися.
– Мамо, аби милий був, – відповідала донька, – а чи вдівець, чи інвалід – не так важливо.
І наче в такий час сказала…
Був у Каті однокласник Льоня. За ним багато дівчат сохло, а він у місті вподобав студентку-медичку, яка проходила інтернатуру в лікарні. За нею він і в область поїхав. Та вона поставила вимогу, щоб і Льоня здобув вищу освіту. Тож хлопець працював на будові кранівником і заочно навчався.
Однак, коли вже захистив диплом, сталася біда: на роботі під час аварії пошкодив хребет. Лікарі гарантії на повне видуження не давали, і Льоня сказав коханій, аби вона забула про інваліда, бо не хоче зав'язувати їй світ. Так стежки їхні розійшлися.
Після лікарні привезли хлопця у село до батьків. Провідували його однокласники, спілкувалися, допомагали, але всі мали сім'ї, то й не засиджувалися. Катя теж бувала у Льоні. Коли приходила, він оживав, бадьорився, посміхався.
Якось мати хлопця зустріла дівчину на вулиці і сказала, що син занепав останніми днями духом – мовчить, сидячи в інвалідному візку, та все дивиться у вікно. Жінка попросила Катю приходити до них частіше.
І вона приходила: то книжку занесе з бібліотеки, то щось купить, то в шашки пограє з хлопцем. В домі раділи її візитам, а Льоня навіть став пробувати малювати картини, бо з дитинства мав хист до цього.
Одного разу він сказав Каті:
– Ти – мій промінчик у темряві. Якби був здоровий, то запропонував би тобі руку й серце…
– Якби був здоровий, то жив би з лікаркою досі!
– Не дорікай, Катрусю. Тільки зараз я зрозумів, хто мені дорожчий. Та вже пізно… Поки не вийшла заміж, навідуйся до нас. З тобою я наче одужую.
– О, як вийду заміж, то ще так надокучу тобі!
– Якщо чоловік відпускатиме…
– А ти не відпускай, а тримай міцно біля себе, бо я давно чекала від тебе натяку, що не байдужа тобі…
– Катрусю, ти не тільки промінчик, ти – ціле Сонечко в мене! – зрадів Льоня.
…Після весілля молодята зажили дружно і в любові, ділячи навпіл своє щастя. А рідним невдовзі подарували онуків…
Валентина ОСТАПЧУК.
Залишити коментар