Точка перезавантаженняЯ з'явився на світ у перші осінні дні року 1984. Тепер мені майже 30, і маю що розповісти.
Сьогодні зранку повернувся Батько з Майдану – це найрадісніша подія останнього важкого періоду. Сам я не був на Майдані, але щосекунди був подумки біля батька. Щоразу, набираючи номер його мобільного телефона, молився, аби він узяв слухавку.
Він увесь час ніс нічну варту, а 20 лютого 2014 був серед тих, хто посував барикади вгору по Інститутській разом із своїми побратимами з Ковеля.
Я спостерігав увесь цей жах, щохвилини оновлюючи сторінку онлайн-новин… Також я постійно інформував батька про найсвіжіші новини, оскільки на Майдані повідомляли новини з реальним запізненням.
Ось так боровся він, і ось так поводився я. У 1999 році я вперше усвідомив поняття "хабар", коли в незрозумілій для мене, школяра, формі вирішувалося питання вступу до ліцею у Нововолинську. Відразу мене не прийняли, бо не дали хабара, а після 1-го вересня зателефонували і повідомили, що є два вакантних місця.
У 2001 році я вступив у два виші: Київський політехнічний інститут і Національний університет «Києво-Могилянська академія». І в один, і в інший – на державні місця і без хабарів. Обрав Могилянку — славний університет, в якому викладачі не хотіли приймати навіть квіти на 8 Березня, оскільки це прирівнювалося до хабара.
Мені щастило, бо було вже 21, а я досі не знав, що таке давати "на лапу".
Не зміг піти навчатися далі, щоб закінчувати магістерську програму з причин внутрішніх пертрубацій "потрібних далі" людей. Місця на держзамовлення були обмежені, а платити 12 000 гривень на рік – нереально.
Коли я повернувся до Ковеля, мені довелося з'явитися в паспортний стіл, де згадали про військовий обов'язок.
Не наполягав, що не хочу іти до армії. Почалася медична комісія, і з цього моменту моє життя почало набувати сірих відтінків: тема військкоматів уже давно «пережована», але висунуте мені, ніби "вбиває" – 100-відсоткове здоров'я! Тому, як варіант, запропонували обміняти на "жовту карту" за 300$, і це дало б мені змогу не служити.
Менше з тим. Повернувшись з армії, як і більшість ковельчан, встиг розпочати перші серйозні трудові кроки на «Ковельсільмаші». Попрацювавши недовго, я потрапив на державну службу до екології. Ось тут я і побачив усе на власні очі.
По роботі на державній службі мав можливість декілька разів їздити на міжнародні семінари-навчання до столиці. І ось одного разу, перебуваючи на навчанні з питань транскордонного перевезення заборонених речовин та відходів, мав можливість поспілкуватися з німцями і французами.
Один із німців зміг переламати мою парадигму державної служби, запитавши: "Я не розумію одного: чому у вас, українців, заохочується лише кількість штрафів, які перетворюються в основне завдання ваших екологів? У нас навпаки: свідченням того, що еколог працює добре, є повна або практична відсутність цих штрафів. Є багато екологічних програм, за які люди самі добровільно платять".
З того моменту я припинив старанно виконувати свою роботу і часто ставав предметом критики з боку безпосереднього начальника (про якого, до речі, і донині не можу сказати поганого, бо людиною його запам'ятав хорошою). Він мені «читав моралі» не тому, що йому так хотілося, а тому, що з нього вимагали «зверху» і т.д. аж до самої верхівки.
Я не вигороджую середній прошарок держслужби, які командують виконавцями: мабуть, їм перепадають кістки об’їдених м'ясних шматків. Просто хочу сказати, що поки я був там, у мене переважали емоції, і я не міг аналізувати "холодним розумом". Я їх ненавидів, бо бачив несправедливість. У мене навіть не було часу перезавантажити свою систему в голові і подивитися на це по-іншому.
Тепер, коли уже майже 4 роки я не в системі і є час аналізувати, я бачу її абсолютно іншими очима. Люди потрапляли туди і ставали заручниками постійних наказів, гонитви за золотими піастрами, докорів членів сім'ї про малі заробітки і нестачу грошей – ось неповний список проблем, які спонукають брати хабарі. Не всі, хто в системі, — корупціонери і хабарники. Останніх же знають поіменно.
Ми живемо в часи доступних інформаційних технологій і засобів запису інформації. Інтернет — майже на кожному з наших гаджетів. Через 5 секунд після фіксування мине ще 5 хвилин, і це бачать люди: ось де сила!
Нові технології унеможливлюють нечесну гру державних службовців. Доступність і відкритість інформації дають нам доступ до законодавчої бази, складної і недосконалої. Але якщо ви шукаєте правду, то мусите озброюватися знаннями!
Я не знаю, за яким принципом можна переформатувати владу на місцях, але знаю, як можна почати діяти, щоб не допустити повторення тіньових схем.
Наші заляканість, затурканість і втрата надії довели навіть до створення такого поняття, як "рішатєль" – людини, яка "рішає" за тебе те, що ти лінуєшся робити сам, а ти йому за це ще й гроші платиш. Думаю, багато хто зіштовхувався з питанням: "а хто тобі рішає?".
Так ось, впевнений, що якби ми головою думали, то не створили б таких "пристосуванців" — результату нашої ліні, яка постійно отуплює розум і, згідно із фізичними законами збереження енергії, заставляє йти шляхом меншого опору.
Озирніться в минуле і проаналізуйте: з вас щоразу вимагали хабарі? Добре, згадайте і ствердно заявіть, що не намагалися самі задобрювати службовців жмаканими 50-ками, щоб не виникали запитання на кордоні, в органах влади, комунальних службах, лікарнях і т. д. Будьте чесні самі з собою.
Особисто я не можу знайти ЛОГІЧНОГО пояснення виникнення феномену ХАБАРНИЦТВА. Заглиблення в деталі при такому пошуку пояснень перетворюється в сакральне: "що було раніше — курка чи яйце"…
Багато хочеться сказати, але органічно воно ніяк не в'яжеться докупи.
Були війни, були герої, була історія, але мене тоді не було. Я є зараз і я є сьогодні. Я отримав шанс стати іншим. Люди Майдану відкрили точку перезавантаження, щоб я, нарешті, почав бути кращим, перестав боятися висловлювати власну думку і не приховувати щирість своїх слів, не виходив за рамки людської моралі, оскільки будь-який вчинок безслідно не минає, і всі ми отримуємо або винагороду, або покарання. Іншого немає.
Мені вже майже 30. Батько не подарував мені квартиру, він не купив мені машину, він навіть не платив за моє навчання, бо я навчався на держзамовленні. У мене дуже часто бували з ним конфлікти, і я ніколи не вважав його зразковим батьком, порівнював з іншими більш успішнішими «зразками».
Але тепер він дав мені набагато більше.
...Сьогодні — 24 лютого 2014 року. Мій Батько повернувся з Майдану, слава Богу, живим. Схудлим, стомленим, але живим. Мій батько – мій Герой! Він був учасником страшних подій, щоб дати шанс змінитися мені, щоб його діти і мої діти жили в новій державі: я не маю жодного морального права змарнувати цей шанс.
І це — моя власна точка перезавантаження.
Максим КІНДРАТ.
м. Ковель.
Залишити коментар