КузьмаУлітку минулого року не стало мого тата. Час від часу плакали мама, я і донечка, а кіт Кузя, ніби відчуваючи наше горе, "ділив" його з нами: обнімав, цілував і навіть злизував сльозинки з наших очей. Коли надходила шоста година вечора, він ішов до дороги зустрічати хазяїна. Довго сидів на сходинках, а коли кликали пізнього вечора додому, жалібно нявчав (виймаючи душу з грудей) і кидав кілька довгих поглядів на дорогу, тільки тоді йшов до хати.
Одного разу, переплутавши, він стороннього чоловіка прийняв за рідного господаря: кинувся на дорогу, добіг аж до середини і зрозумів, що помилився… Нявкнув жалібно – і назад на свій пост. Їсти не хотів нічого, ми вже заманювали його м'ясцем, аби раптом із котиком не сталося біди.
Звісно, я вдячна багатьом нашим друзям, просто хорошим людям, які підтримували нас у найважчі хвилини, а Кузьма – це просто кіт. Але з таким великим ЛЮДСЬКИМ серцем!
Мій милий, щирий друг Кузьма,
Господь надав тобі велике серце,
І, певно, в жодного з людей нема
Душі, щирішої за твою душу.
…Не даси сльозі з очей упасти,
Не дозволиш ти й душі сумувать,
Ти ладен гіркую сльозину вкрасти,
Лише б розвеселить, розрадить,
обійнять.
Не знаю тільки, скільки тобі літ.
В моєму серці ти – найкращий друг.
То не біда, що в Бога ти лиш кіт, –
Ти замінив мені усіх подруг…
Інна МИХАЙЛОВА.
Залишити коментар