Пройшли роки, минули десятиріччя, і ми, "діти війни", стали людьми похилого віку, але ще й досі пам'ятаємо війну, свист снарядів, гул бомбардувальників, плач людей. У нас, можна сказати, не було дитинства.
Закінчилась війна, люди раділи. Почали відбудовувати міста, села, підприємства. В 1954 р. молодь їхала піднімати цілину, а потім був БАМ. І скрізь в розбудові держави брали участь "діти війни". Важко було працювати, але люди раділи і надіялись на краще життя.
Роки йшли, і ми не відчули, коли підкралася старість. Повірте, так хочеться жити – жити спокійно, радіти життю, дітям, онукам.
І знову неспокій. Душа розривається, коли бачиш, що онуки закінчують навчальні заклади, а направлень на роботу немає. На роботу без досвіду за спеціальністю не приймають, а коли приймуть, то не оформляють офіційно.
А про нас, людей похилого віку, і казати нічого. Працювали довго і чесно, а пенсії – мізерні. Ледь животіємо. Не дай, Боже, захворіти. Немає грошей – не підеш в лікарню. Багато про це можна говорити.
Зате перед виборами усі партії свої програми виставляють. Прочитаєш – здається, зразу в рай потрапляєш. Але як доберуться наші депутати до "корита", то зразу забувають про людей. Не дивно, що народ не витримав. Пішли люди на Майдан. А як нам, старшому поколінню, дивитись, коли свій свого б'є? Та ще якби бив, а то вбиває. Ідуть в землю молоді люди – наші небесні ангелочки.
А де був президент Янукович? Чому він не вийшов до студентів ще в грудні? Чому не сів за "круглий стіл" з опозицією? Надіявся, що люди постоять і розійдуться. Якби вийшов на зустріч до людей, мабуть, не було б цих смертей, покалічених людей. А в Ковелі що у нас робиться? В організації "Захист дітей війни" прийомні дні – вівторок і четвер. Приходимо якось, а у нас побиті вікна, розписані стіни.
Скажіть: чим ми, "діти війни", провинились перед людьми? Будинок, в якому ми працюємо, належить місцевій владі. Орендують зал і кабінет рада ветеранів війни і праці. Голова ради В. С. Подолянчук виділив у залі місце для "дітей війни". Стіл дав народний депутат України С. П. Івахів. До речі, і ремонт теж влітку зробив Степан Петрович. Поставив нові двері, вікна, за що ми, ветерани війни і праці та "діти війни", щиро йому дякуємо.
А тепер якась нерозумна людина прийшла і побила вікна, розписала стіни, не думаючи, який біль завдає людям похилого віку.
В зал ради ветеранів кожної п'ятниці приходять люди на заняття Університету ІІІ віку. Тут вони слухають лекції лікарів, лекції із правознавства, часто бувають концерти, виступає ветеранський хор, зустрічаються із знатними людьми м. Ковеля, спілкуються між собою. Хіба це погано?
Дякуємо Богу, що у нас в місті є такі люди, як Ніна Володимирівна Хільчук – начальник територіального центру соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян м. Ковеля і її помічниці, які відгукуються на біль людей похилого віку, і, як можуть, допомагають та скрашують їхнє життя. Тому у нас в залі кожної п'ятниці вільних місць немає. Після занять ветерани виходять щасливі, усміхнені.
Приємно, що з нами такі люди, як Степан Петрович Івахів, Іван Євдокимович Смітюх. Багато доброго ці люди зробили для нашого міста, для ковельчан. В школах – нові вікна, а скільки надали людям матеріальної допомоги! А які смачні їмо хлібобулочні вироби, що випікають на нашому хлібокомбінаті. Не забувайте, що ми їмо фрукти і овочі з ранньої весни і цілу зиму за дешевшими цінами, ніж на базарі. Це все нам дає І. Є. Смітюх. Дає він і роботу людям, за яку платить непогано. Чому це ми не цінуємо?
Ми – люди різних національностей, різних віросповідувань, різних поглядів. Однак ми – українці, бо живемо в Україні, ми – ковельчани, бо живемо в Ковелі.
Тож давайте будемо поважати один одного, допомагати. А коли людина щось говорить, що вам не подобається, не кидайтесь в бійку – зрозумійте: кожен має право на свою думку.
Биттям вікон, написами на стінах, парканах проблем держави не вирішите. Давайте краще будемо допомагати нашій ковельській владі і не додавати їй проблем. А якщо і є які проблеми, мені здається, що потрібно звернутись у відповідний відділ міської ради і спокійно вирішити або в нашу газету "Вісті Ковельщини".
Мені так хочеться бачити наш Ковель гарним, чистим містом, де живуть щасливі люди.
З повагою –
Людмила ПРИМАЧЕНКО,
заступник голови МГО
"Захист дітей війни".
Залишити коментар