На самому споді зимового ранку, між високими горбатими кучугурами, принишкло село, ледь поблимуючи тьмяними вогниками підсліпуватих вікон. Воно ніби заховалось від когось і, лише посопуючи закуреними димарями, давало про себе знати, що живе, що існує. Надворі сіється світанок, накриваючи холодним покривалом стріхи, кущі та дерева. Хтось устиг присипати жовто-золотою соломою перший прокладений слід від саней. Цвірінькають метушливо горобці та синички біля замерзлого кетяга калини, що залишився на самому вершечку куща.
Сонний досвіток розбудив і мою бабусю. Брязкаючи кочергою, вона вправно вставила закіптюжені баняки у піч, де вогняні язики зразу ж стали облизувати їм боки. Голосне побулькування борщу змусило діда прокинутись і собі.
— Ой, чого ж ти, стара, мене не будиш? Вже пора худобу годувати, — бурчить дід.
— А мене хто будить? Сама знаю, що пора, — не вмовкає бабуся. — Ти менше бурчи, а ліпше сідай до столу снідати.
Дід похапцем вмивається, набираючи квартою холодну воду з відра, що завше стояло на кухні біля стіни на старому стільчику, поточеному шашелем. Тричі перехрестившись перед образами і тихенько прошепотівши "Отче наш", дід поволі сідає за стіл на своє місце, на якому сидів тільки він і більше ніхто. Тримаючи в руках алюмінієву ложку з позначкою, дід чекав борщу. Дідова ложка було позначеною: на другому боці держака хрест навхрест він видряпав мітку, щоб усі знали, що то його ложка і щоб ніхто не їв нею, бо будуть заїди.
Борщ пахнув на усю хату, бо ж у ньому варилася велика хребтова кістка з мозком або ж ребро — і обов'язково, щоб було багато м'яса на ньому. А потім, для більшого запаху і смаку, бабуся затовчувала його жовтим нутряним салом, і щоб сало було старе — так чутніше. Борщ своїм запахом лоскотав у носі, і слина текла аж до самого пупа. Тоді з хати не хотіли йти нікуди. Найбільша кістка діставалася, звичайно, дідові, бо він — господар. Кістки були такі смачні, що їх не тільки ретельно обсмоктували з обох боків, а ще й пальці облизували від тієї смакоти.
Дід мовчки їв борщ з кислої капусти, підставляючи пошерхлу долоню під ложку, щоб скоромна гаряча крапля не впала на лляну партовину, яка і без того була давно поцяткована жовтими плямами. Бо хіба раз чи два впаде на неї слизький від туку вареник чи висковзне з пальців розпарена шкварка — і тоді баба починала бурчати і научати діда, як треба їсти, щоб не бруднити скатертину, бо ж скільки то труда в неї вкладено: напрясти, наткати, вибілити. А як прийдеться прати — спробуй, піди на сажавку в такий мороз, уткни руки в ополонку, то чи схочеться тобі її замазати чи ні?
Доївши борщ, дід тричі хрестився, дякуючи Богу за їжу, одягав потріскану від часу шкіряну шапку-вушанку, яку чомусь він ніколи не зав'язував на шнурівку. Одне вухо шапки звисало, як у зайця. Потім вдягав стару, полатану на ліктях, фуфайку і, опираючись на ключку-кульбачку, йшов на підварок.
Хрипко покашлюючи в кулак, борознячи битими валянками замети снігу, пробирався до Сіркової буди, несучи обгризену кістку з борщу. Пес був радий і їй — весело підстрибував, ловлячи на льоту свій сніданок. Далі дід прошкував до клуні, щоб скинути з вишок сіна для корови, потім повипускати надвір худобу, щоб напоїти студеною водою біля криничного журавля. За такими щоденними і одноманітними клопотами збігало його життя.
Дід, укинувши навильник сіна у жолоб корови, сплюнув сердито і подумав: "От, коб хоч їдне коло нас жило, то й нам зі старою легше було б, а то розбрелися по світу, хто куди, що й нема до кого озватися". Корова не знала дідових думок — вона жваво хрумкала сухі стебла кукурудзиння та шелестіла сіном, раз по раз цвьохкаючи діда хвостом по старих засмальцьованих ватяних штанях-галіфе.
…Сивий вечір заглянув у замуровані морозом шибки, а по загаті, весело посвистуючи, бігав вітрисько, здуваючи довкола сухий і колючий сніг.
Баба з дідом перечитували старі листи від дітей, у кінці кожного з яких було написано: "До свідання! Цілуємо, скоро будемо…". А коли?
Міцний мороз узяв у свої обійми стару дідівську хату. З комина, сопучи сизими клубочками диму, котився запах, якого забути неможливо. Це — запах бентежних спогадів і чогось такого, що навічно оселилося в моїй душі і нікуди з неї не піде.
…В нічному небі примружено кліпали зорі, з вій яких спадали сріблясті сніжинки, вкриваючи той малесенький клаптик землі, наймиліший у всьому світі, — клаптик мого дитинства.
Галина ОЛІФЕРЧУК.
Залишити коментар