Щоб слово душу зцілило"Пісня і праця – великі дві сили". А для мене поезія – це та ж сама пісня. Тільки зараз душа не співає, вона плаче. Щире поетичне слово викликає цілу гаму почуттів. Прочитаєш гарну поезію (та ще якщо вона співзвучна з твоїми думками), то це – як ковток цілющої води.
Я закохана у поетичне слово Галини Оліферчук, Анатолія Семенюка, Світлани Сандар, Івана Ярошика та багатьох інших.
Велику любов до рідної землі, до неньки-України виховують поезії Галини Оліферчук. Вона залюблена у рідний край. Не очима, а серцем бачить, як "задубілий від холоду жолудь під дубочком мовчазно лежить і про щось таємниче шепоче. Із сумом лелека іде по болоту, бо йому треба відлітати на чужину. А ось ячмінь своїм довгим вусом джмеля за лапку ніжно лоскоче".
Скільки ніжності, скільки теплоти, любові до рідної землі і її природи! Краса на нашій Україні казкова! А їй «підрізують крила, які ще не зміцніли»:
Народ увесь занапастили,
По світу з торбами пустили.
І з обуренням наголошує:
Який же розум треба мати,
Щоб так країну занедбати!
Повчальною, делікатною, толерантною є поезія священика УПЦ КП Івана Оринчака. Із читачем він ділиться своїми думками і почуттями.
Священиком наче й легко так стати, але для цього "в душу спочатку слід Бога впустити, цю віру прийняти, духовно зрости. Священиком бути – душі зціляти. Для цього потрібно любити людей".
І цим сказано все. Не сіяти ворожнечу між конфесіями, любити всіх, навіть ворогів, будувати собор своєї душі, а не дбати лише про мирське, скороминуще:
Ти кожен раз шалено мчався жити,
Хотів ти якнайбільше схопити див...
А кінець приходить усім без розбору і:
Базальту шмат, горбочок із землі –
Оце і все, що ти придбав собі.
Так поетичні рядки заставляють задуматись над своїм життя, над своїми вчинками, а
«Якби нам Бог дав соколиний зір,
Щоби побачити хоча би трішки долі»,
то, можливо, не творилися б такі «дива» в Україні.
Як небо, як Сонце, так вічною є тема кохання. Яке це щастя, коли воно розділене і чисте, як ранкова роса! Таким воно є для Світлани Сандар, яка щиро зізнається:
Без тебе й дня не можу я прожити,
Зі мною ти вві сні і наяву.
Я вдячна долі, що ти в мене є.
Колись була зустріч в Голобській бібліотеці з поетесою. Читала багато своїх перлин на різну тему, якими зачарувала присутніх.
Глибоко патріотичні твори Олени Мокроусової. З хвилюванням авторка запитує:
Хіба любов до України – злочин?
Хіба я винен, що душа, мов птах,
Свободи прагне, волі вона хоче.
І, як завжди, на кожну подію відгукується талантом і серцем Іван Ярошик. Таким став і його поетичний твір "Пам'яті Небесної Сотні".
У скорботі і сльозах зараз наша рідна земля:
Бракує слів…
Вогонь палає у молитві святості отців.
Біль душі зранені зриває, бо українець підняв руку на українця. Болем і гнівом пронизані рядки:
Схаменіться, бузувіри,
Вам прокляття, продажні шкури.
Хай Вас, шановні митці слова, згадані і не згадані, не покидають Муза, міцне здоров'я і Божа благодать. А літературно-мистецька сторінка в газеті «Творчий світ», на мою думку, просто необхідна. Бо хто прочитає – байдужим не залишиться.
Лідія ГАРЛІНСЬКА.
смт Голоби.
Залишити коментар