"Любов к Отчизні де героїть…"Любов к Отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильнійша од гармат...
Іван КОТЛЯРЕВСЬКИЙ.
Любов до матері-землі, яка народила і виростила, – чудова якість людини. І хто не звідав цього щастя, цієї краси вірності рідному краю, той не жив по-справжньому. Це не просто слова, це – помисли, це – дихання, це – суть життя справжніх людей – таких, зокрема, як Небесна Сотня, яка стала на сторожі України назавжди на небесах і у наших серцях.
Стогін і біль рідної землі відчув у далекому Амурському краї голобчанин Леонід Кримусь. Його дитинство нічим не відрізнялося від однолітків. Жив у звичайній сім'ї – батько, Петро Васильович, був ковалем на залізниці, мати – доглядала трьох дітей, господарство. Уміла робити смачне яблучне вино, була знана кравчиня.
Часто безсонними ночами або під час приїзду в Україну згадує Леонід рідну школу, першу вчительку, до якої звик, як до рідної, бібліотекаря Марію Володимирівну Байду, яка прищепила великий інтерес до художнього слова.
Тугу за рідною землею він виливає у спогади: бачить свою вулицю, яку безмежно любить, бо тут лишилася матуся, якій у травні буде 90 літ, неподалік на іншій вулиці – оселя рідної сестрички Тані, яка завжди рада зустрічам з братами. А яка дорога батьківська хата, яку в кінці 70-х років вони з братом Анатолієм споруджували власноруч!
Приємно згадувати чоловікові, коли він з учителем географії Степаном Сергійовичем Хріном обладнали географічний майданчик, на якому був «вулкан» з рельєфом і його можна було підпалити, щоб димів; був тут і сонячний годинник. За це хлопця преміювали поїздкою у Берестечко в піонерський табір. Відвідав тоді і Козацькі могили. Враження залишилися незабутні.
До восьмого класу Леонід дуже любив історію, але наполегливо самотужки працював і над математикою, вирішуючи задачі підвищеної складності. І це дало результат: вступив до Львівського сільськогосподарського інституту. Потім працював інженером у колгоспі. Пригадує, як послали його на нараду замість голови: почав звітувати, аж його перервали, бо треба було говорити російською. Такого приниження він не витримав і звільнився та поїхав на БАМ.
Грошей батькам не вистачало, тож Леонід, заробляючи, посилав братові Анатолію, який навчався у Київському автошляховому інституті. Довелося свого часу в багатьох місцях Росії працювати, щоб заробити копійку: і в райкомі комсомолу, і в Дамбукинському лісгоспі, де возив ліс. Пізніше став майстром бурової установки.
Сорок років прожив наш земляк у Благовіщенську, 12 з них працював у проектному інституті, де за хорошу роботу нагороджений грамотами і машиною "Жигулі". Але прикро, каже, що зробив проект пенітраційної установки, але в Москві його не зареєстрували. Однак через деякий час прийшла на роботу точнісінько така установка… Хотів провести радіомовлення на українській мові – відмовили; рекомендував, щоб у музеї, поряд з польською, білоруською та ін. пропагували й українську культуру, – промовчали…
Життя в тайзі загартувало Леоніда Кримуся і фізично, і морально. Адже працюють цілодобово, на роботу по бездоріжжю добираються 500-800 км, живуть у вагончиках серед ведмедів.
Замість телевізора, розповідає, включає інтернет, власне мислення і страждає, бо відірваний від Батьківщини та рідних. "А росіяни цінують як працівника, винахідника, та зневажають як патріота-українця. Прикро, що навіть етнічні українці, які зрікаються свого коріння і розмовляють лише російською, не розуміють мене…", – каже мій співрозмовник, який, до речі, за час спілкування не вжив жодного русизму чи діалектизму.
З болем згадує Леонід Петрович втрату дружини, яка потрапила в автокатастрофу, залишивши дві донечки. Все пережив чоловік, а ось теперішніх подій в Україні пережити не може. Коли почув, що загиблих на Майдані назвали "Небесна Сотня", то аж дух перехопило і подумав: "Боже, який наш народ розумний, яка прекрасна молодь! А я – як одірваний листок… Жив чесно і порядно, весь час у праці, заробляв нею та розумом, але мучить сумління: чому не для рідної Батьківщини я віддав свої знання, винаходи, сили?!
Але у мене така велика любов до України, що готовий життя за неї віддати. Не хочеться повертатися назад у холодний Амурський край, де наркотики і пияцтво дійшли до катастрофічної межі, де занедбана земля, яка раніше забезпечувала зерновими увесь Далекий Схід… Однак там – сім'я, яка, на жаль, у патріотичних поривах мене мало підтримує", – із сумом говорить Леонід Кримусь.
Під час кожного свого візиту в Україну чоловік приходить у храм Петра і Павла УПЦ Київського патріархату і, як заворожений, набирається сили духу на подальше життя. Тож бажаємо йому міцного сибірського здоров'я, неміліючої любові до України в храмі душі та сили духу!
Всього цього та витримки хочеться побажати й іншим нашим голобчанам. Адже я уявляю, що переживає великий патріот України полковник Віктор Приступлюк із сім'єю в Одесі; як витримує у Москві Наталія Федорук, яка любить Україну, рідні Голоби!
Боляче, але факт, що плідно на Росію працює в галузі літакобудування Олег Просовський. У 2009 році він став Людиною року. Створив таке скло, яке захищає пілота від дії сонячного тепла, електромагнітних випромінювань і робить літак менш помітним на радарах. Крім цього, винайшов унікальну магнетронну установку, яка не має аналогів в Росії, і у 2010 році отримав урядову премію в галузі науки і техніки.
А мені так хочеться, щоб все це належало Україні, і щоб усі згадані і незгадані люди жили на рідній щасливій землі, милувалися тими вулицями і будинками, якими милувався Леонід Кримусь, зупиняючись перед окремими обійстями, що вражали красою, винахідливістю оформлення, чого він не бачить в Амурському краї!
Однак, на жаль, є й інші приклади. З етичних міркувань не називаю прізвища того колишнього голобчанина, який приїхав на похорон, а машину залишив у Білорусі: мовляв, голобчани-«бандерівці» можуть її знищити…
Отакі ми є. На щастя, таких небагато. І я пишаюся своїм народом, який ніколи не був завойовником, і своїми земляками-патріотами!
Лідія ГАРЛІНСЬКА.
смт Голоби.
На знімку: Леонід КРИМУСЬ (праворуч) з братом Анатолієм і сестрою Тетяною.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар