Шила в мішку не втаїш...Зінаїда вважала себе найщасливішою жінкою у світі. Адже чоловік – коханий, свекруха – золота, є два синочки з різницею у півтора року, улюблена робота, нова хата.
Працювала медсестрою в лікарні, і хворі чекали її з нетерпінням. Казали, що ін'єкції робить безболісно. Додому прийде – свекруха онучат їй відразу здає, а сама мерщій до хазяйства, бо з ними нічого не можна зробити – такі верткі та непосидючі. Коли син приходить, то матері допомагає поратися. Він возить молоко з ферми на завод у районний центр.
Зіна любить малечу виховувати: читає їм казки, а вони потім переказують; букви показує, бо садочка немає, а до школи треба ж підготуватись; у різні ігри грають всі. А впорається тато, то із синочками в саду на турніку займається. У вихідні часто їдуть на ставок рибу ловити, купатися, юшку варити на вогнищі. Або до лісу везуть малих, збирають гриби, ягоди. Взимку на лижах катаються. Вечорами бабуся щось в'яже, мама вишиває, тато ятері плете на рибу, а хлопчики біля нього метушаться. Ну, повна ідилія щастя…
Що ще треба? Лише здоров'я, думала не раз Зіна.
Тож коли чоловік якось спохмурнів, кинулася дружина до нього:
– Що тобі, Степанку, може, щось болить?
– Та нічого, – відповідав, а в очі Зіні не дивився.
– Може, по роботі щось негаразд? А чи міліції не вгодив? – допитувалась.
– Не вигадуй! – скаже, і все. Старався уникати спілкування.
Але рано чи пізно таємне стає явним…
Якось, коли Степана ще не було з роботи, у хату ступила жінка з дівчинкою років зо два. Привіталась – і зразу заплакала, а потім почала свою сповідь.
…Працювала вона на молокозаводі бухгалтером. Не пощастило із заміжжям: розлучилася і більше нікого не хотіла впускати у своє серце. Єдине лише бажання було стати мамою.
У Степана закохалася з першого погляду, але ж знала, що має сім'ю. Звабити його і в думці не було. Та часто після роботи просила, щоб підвіз по дорозі додому. Під'їде, попрощається і йде. А то якось купила вона щось важке і попросила Степана занести до хати…
Той день для жінки став найщасливішим у житті, а Степан почувався після того зрадником.
Після народження донечки, аби не нашкодити Степанові (бо ж хіба шило утаїш у мішку?), виїхала з того містечка в інший район. Так і жила з донечкою, яка була єдиною втіхою. Більшого нічого й не хотіла.
Та лихо, не спитавши, прийшло, як його і не чекали. Захворіла, та так, що навряд чи коли видужає… І злякалася: а що ж буде з дитиною? Дитбудинок?! Вона ж сама звідти, бо батьків забрала війна. Ні роду, ні племені. А при живому батькові щоб дитя поневірялося по людях! І от зважилася привезти свою крихітку в сім'ю Степана…
Розповідаючи, жінка не переставала плакати і просила Зіну, щоб пожаліла чоловіка, бо він не винний. Зіна сприймала все мовчки, тільки в душі її відбувалася боротьба. Нарешті погукала свекруху:
– Бабусю, приймайте ще онуку!
Степанова мати вийшла з кімнати заплакана.
– Я все чула, Зіно, і знаю цю історію, бо син одного разу висповідався переді мною. І знай, дочко, якщо ти не схочеш прийняти Степанову доньку, то я її буду доглядати у старій хаті, адже це і моя кровинка…
Замість відповіді Зіна покликала дітей з іншої кімнати.
– Іванку, Васильку, у вас тепер сестричка є. Тож щоб любили її і не давали нікому скривдити. Добре?
– А як тебе звати? – спитав старшенький.
– Манюня.
– Марія по свідоцтву, – сказала її мама, – а я кличу так, бо ще ж манюня… Ну, тепер я спокійна: бачу, що прийняли її добре, а Степан теж не відмовиться, – полегшено зітхнула жінка.
– А я чекала давно на донечку, от Бог і послав нам її. Буду глядіти, як своїх дітей. А Степана люблю, то й доньку його любитиму, – сказала Зіна.
Гостя попрощалася і пообіцяла, як буде жива, то колись обізветься…
Валентина ОСТАПЧУК.
Залишити коментар