Шкільна родинаЧи треба багато казати про приємну зустріч з однією людиною – другом, товаришем, приятелем, просто знайомою, з якою не бачився десятки літ? А тут зібралось аж 18 із 24, що були однокласниками в Облапській ЗОШ. Вони — випускники 1972 року. За плечима – 40 літ. Уже всі бабусі й дідусі. Дівчата – ветерани праці, але дехто з них ще працює, бо не мислить себе без улюбленої роботи.
Десять років тому вони вже зустрічалися в рідній школі, але менше їх тоді було, а тому зараз тих, хто вперше прибув, не впізнавали. Щоразу згадують всіх поіменно – і вчителів, і однокласників, які пішли у Вічність, вшановуючи їх пам’ять хвилиною мовчання.
У їхньому класі було багато учнів з села Секуня Старовижівського району. Жили в шкільному гуртожитку або долали пішки щодня дорогу додому в шість кілометрів. Це їм не перешкоджало добре вчитися нарівні з тими, хто жив в Облапах. Багато здобули вищу освіту, працюють у різних куточках України та за кордоном: Івано-Франківській, Дніпропетровській, Чернігівській областях, Старовижівському, Камінь-Каширському районах, в містах Рівному та Ковелі, Білорусі. А зібрали їх усіх Степан Бабарика і Валентина Панасюк, за що їм дуже вдячні.
У кожного доля склалася по-різному. І безробіття, і по півроку не одержували зарплати, і «човникування».
Труднощі не зламали, а навпаки, загартували. А починалось все із бажання продовжувати вчитися, щоб здобути ще освіту для майбутньої професії. Тож відразу після випускного п’ятеро дівчат подалися до Бреста, де навчались в технічному училищі трикотажних виробів.
Після закінчення працювали там на фабриці, а згодом повернулися додому: кого покликала рідна земля, а кого – заміжжя. Валя Борисюк трудилася лаборантом на асфальтованому заводі, а тепер хазяйнує і глядить онуків. А Ліді Дмитрук сподобалось працювати санітаркою в сільській лікарні, працює й досі. Надя Герко теж медицині вірна все життя. У Ковелі їй більше доводиться, як Ліді, рятувати людей. Вона ще й волонтер в селі: допомагає в біді всім престарілим сусідам.
Ніна Гречина після Бреста звела своє сімейне гніздечко в Камені-Каширському.
– Тяжко було, – розповідала, – бо доводилось і безробітною бути з двома малими дітьми.
Але добилась тепер всього завдяки доброму чоловікові і роботі. Працює в райво завкадрами.
Валі Панасюк довелося працювати за фахом, здобутим у Бресті, саме в училищі майстром виробничого навчання, майстром зміни на фабриці, закрійником. З однокласником Володею Шимчуком побудували чудову сім’ю: сини, онуки – їх найбільша радість. Володя після Київського політехнічного інституту працював спочатку в Ростові-на-Дону на атоммаші, а продовжував – інженером на «Ковельсільмаші».
Залишилась «білорускою» тільки Людмила Кондратюк – там її сім’я, живеться добре, доглядає стареньку матір.
«Урок життя» проходив зворушливо, із щемом у серці за батьків, в кого їх уже немає, за бідним дитинством. Згадували, звичайно, школу, вчителів.
«Школа, – сказав у своєму виступі Володя Мизовець, — дала все для старту у життя. Тоді не було телевізора, духовний світ формувався на читанні не тільки за програмою, а й поза нею. Причому при лампі, бо ще й електрики не було».
Жив він, як сам сказав, у «шевченківській» хатині в багатодітній сім’ї. Тому, розлетівшись по світу, діти будували своє щастя самотужки. Батьки були старенькі і хворі, і тому, як найменшому, прийшлось їх доглядати найбільше.
Але ще встиг і світ побачити. Бо спочатку поїхав у Казахстан до сестри, а потім – армія. Коли одружився, вже працював на машзаводі після навчання в технікумі – спочатку майстром, потім 20 років начальником цеху.
Нині – на відповідальній посаді в «Ковельтеплі», гріє взимку ковельчан. В Облапи часто їздить, перебудував батьківську хатину на дачний будиночок. Там і дерев насадив, і ставочок з рибою завів. Життя склалось щасливо. З дружиною тішаться дітьми і онуками.
Ще одна пара в класі стала подружжям. Це – Степан Бабарика та Ніна Кузнєцова. Їх почуття перевірені і часом, і шестирічною розлукою. Бо вона після 9 класів вчилася і працювала на Чернігівському текстильному комбінаті, а він ще закінчував школу. Потім — армія. Листувались. Ще й в Росії їй довелось працювати. Потім в нього наука, праця, знову – наука заочно і стаціонарно.
Після Київського педагогічного технікуму вчителів виробничого навчання – Київський політехнічний інститут, магістратура, дисертація. Так по щаблях науки піднімався і дійшов до кандидата технічних наук. Тридцять років разом, трьох дітей виростили. Нині працює у Ковельському промислово-економічному коледжі.
Микола Курець після Луцького училища трудився кіномеханіком. У Дніпропетровську – слюсарем, начальником цеху на заводі. В період перебудови потрапив під скорочення. І вже 14 років на приватній фірмі інженером.
Петро Пастушок свою любов до поезії із школи проніс крізь усе життя, з нею і нині дружить: декламує напам’ять українських і російських поетів, ніби на уроці. Після Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту викладав у Ковельському машинобудівному технікумі.
Ніні Микилюк запам’яталась найбільше школа цікавим життям, бо любила співати і брати участь в художній самодіяльності. Вона після торгово-кулінарного училища — повар. Все життя залишалася вірною своїй професії і нині ще працює.
Ярослав Тищук та Іван Селівончик – механізатори широкого профілю. Обидва пройшли через Володимир-Волинський технікум механізації. Іван працював спочатку трактористом у рідному колгоспі в Секуні, згодом – автомеханіком, головним інженером, нині – голова СВК.
Ярослав же спочатку піднімав цілину. В Любешові був бригадиром тракторної бригади, нині — головний механік в Облапах.
Десь у Івано-Франківську після Київського технічного інституту працює інженером Віктор Костючик. Потрапив туди за направленням і залишився назавжди.
Нелегко довелося після школи і Валі Данилевич. Професія вчителя-словесника, яку вона обрала, вимагає багато часу і терпіння.
Сім’я в Облапах, а праця – в Секуні. І так 9 років. Але молодість витримала все. Потім, коли чоловік одержав квартиру в Ковелі, 7 років працювала в 11-ій школі і вже 18 років – у СШ № 3 ім. Лесі Українки. Валентина Шафета живе й працює на Чернігівщині.
Отже, кожен знайшов себе в роботі, а школі всі вдячні, що дала путівку в життя. Клас був сильний, багато відмінників. Брали участь у драматичному гуртку і в спорті, у художній самодіяльності.
Добрий фундамент в їхнє майбутнє заклала вчитель-класовод Любов Сорока, а продовжила класний керівник Вікторія Золотник і всі ми, вчителі-предметники.
Клас і зараз дружить сім’ями, покумались, навіть породичались. Живуть, знаючи один про одного все, підтримують, коли треба. Шкільна дружба не забувається.
… Допізна спілкувалися шкільні друзі. Звучали пісні і музика. Облапська школа по праву може гордитися своїми випускниками 1972 року.
Валентина ОСТАПЧУК.
НА ЗНІМКУ: під час зустрічі випускників Облапської ЗОШ 1972 року.
Фото з архіву автора.
Залишити коментар