Переді мною сидить Володя Мовчан. Середнього зросту. Кріпкої, як кажуть, у корінь, статури, з добрими, ясними очима і… шрамами на голові та обличчі.
Ще у сиву давнину казали, що шрам на обличчі воїна – то його окраса. Шрам – це ознака бійця, хоробрості і безстрашності.
В самовідданій героїчній битві на Майдані проти Володі Мовчана наступав кровожадний, підступний ворог. Примара, яка стріляла з даху, з парку, з-за спин людей у подібного собі. В того, хто залишив у Ковелі сам на сам з долею дружину Оксану і двоє дівчаток-квіточок: Юлечку, яка тільки-но пішла в перший клас, і меншеньку Катю.
Здавалося, робота є. Вдома – кохана дружина біля серця з тими милими дітками. Куди і чого від щастя свого втікати? І не просто у якесь відрядження або на відпочинок до санаторію, а у вогненне пекло.
Намагаюся зрозуміти мого героя в розмові.
– Володю, багато ковельчан їхало на Майдан. Всі приїжджали, заряджені якоюсь дивною енергією духу. Я хотів би зрозуміти, що кликало туди?
– Анатолію Володимировичу, може це якось пафосно звучить, але я думав: "А хто, як не я?". На Майдані – вся Україна. І вона в небезпеці. Страшно було подумати, що її могло раптом не стати.
– Знаю, що одні їхали побачити якесь диво, відчути його. Інші перебували там дні і ночі. Будували барикади, пікетували, захищалися від "Беркуту". Були й такі, що, побувавши всього один раз, уже вважали себе героями…
– Перший раз я був з ковельчанами. Мало хто знав, що я там є. Тоді, перед Новим роком, було спокійніше, хоч боротьба не припинялася ні на день. Ну, там штовхалися, відступали і наступали. То була боротьба нервів. І геройства там ніякого не було. Просто кожен виконував свою роботу.
– Вибач, що я дріб'язкові питання буду задавати. Але мене цікавить внутрішня суть людського єства. Ми звикли іти під чиїмось прапором. Крок не ступаємо заради держави і суспільства без наказу чийогось.
– А мене дивує така старомодна позиція. Я вже казав, що мене спонукало – це бажання захистити Україну і нове життя побудувати.
Сам їхав з Ковеля потягом. Я навіть в штаб волинських "майданівців" не навідувався. Пішов до сцени, взнав, що треба волонтери на Грушевського, туди і записався. Житла для ночівлі теж не шукав. Між колонами, на вході до стадіону імені Лобановського натягнули палатку, там і ночували. А виконували різні роботи: і барикади будували, і дрова та шини підносили до захисного вогнища. Яке ж то геройство?
– Ну, не так все просто. Зі сторони виглядало те все жахливо.
– Ніхто цього не відчував і про небезпеку не думав. Жінки, дівчата, мужики робили все для передової, де була, в основному, молодь.
Неприємно було інше. Я був весь в сажі, чорний, як негр, навіть на віче не міг прийти. Помитися, як слід, теж не було де – хіба очі протерти. В Польщі, у краківській лікарні мене відмивали цілий тиждень – так сажа в'їлася в тіло.
– До того ж, холод дошкуляв.
– Холод переносився легко. Вдень весь час в русі, в роботі, а вночі закутаєшся в "гуманітарку"-пуховик, – як заснеш, то не відчуваєш нічого.
Страшніше було там, де палало і стріляло. Будинок профспілки запалав. Хтось з п'ятого поверху кричав про допомогу. Бачив, як якийсь відчайдух по балконах і трубах поліз на гору і врятував бідолаху. А там багато людей згоріло.
– Ой, Володю, хто не був, той мало знає. Але коли почули про твоє поранення, то весь Ковель переживав. Запитували: "А як там, чи живий?". В окремих церквах молилися за твоє здоров'я. Тобі боліло тіло, а у нас душа.
– Не повірите, але болі я не відчув. З 18 на 19 лютого в голову влучив осколок від гранати. Я й не зауважив, бо все тіло боліло від перевтоми. Той осколок знайшли при обстеженні в Польщі, і вийняли з тіла.
А 20-го я йшов по доріжці. З Інститутської виносили поранених. За кілька десятків метрів вже шеренга "Беркуту" стояла.
Тільки за кущем став, як щось вдарило в голову. Пам'ятаю уривками. Поклали на щит, кудись несли. Спочатку "відпочивав" у Жовтневому палаці, а потім перевезли у 12-ту лікарню.
Через два дні, о третій годині ночі вже був у польській лікарні. Отямився через 2 тижні. А так лежав у реанімації, і нічого не пам'ятаю. Болю не відчував. Щось кололи. Як "проснувся", то мовби з того світу повернувся.
Біля мене чергували рідні, дружина. Приходили українці, які живуть та працюють у Польщі.
Дуже добре ставилися польські лікарі. Уявляєте, вони і літак свій прислали, і безкоштовно лікували, хоч хто я для них?
– Коли до свідомості прийшов, мабуть, картини того жаху стояли перед очима?
– Та різні картини згадуються. Але я сам у штурмі участі не брав. Коли Сотня займала позицію, всі інші відходили вбік, щоб не заважати один одному.
Людей багато. Ні пляшкою, ні каменем замахнутися не було як. "Беркутівці" на нас кидалися. З ними говорити намагалися, а вони сичали або мовчали і готові були на нас кинутися.
– Намучився, натерпівся, настраждався, а чи не каєшся, що так сталося?
– Якби сказали, що треба знову, поїхав би і робив те саме. Зараз на "лікарняному". Мною опікуються рідні і друзі. Ще зуби не контачать, але консультації тривають між провідними лікарями Києва та Івано-Франківська. Всі знімки поробив Олександр Гайчук, відправив, куди слід. Впевнений, що все стане на своє місце.
На роботі і на міському вічі мені співчували й гарно привітали.
Знаєш, шановний читачу, як душа болить?! Вона тривожиться, аналізує, роздумує і переживає. Їй хочеться знайти відповідь на запитання: "Чи є щасливе майбутнє в українців?"
Дивлюсь на зраненого Володю – не політика, простого роботягу, і думаю: не згине, не пропаде наша Україна. Володя раз за разом повторює: "Який я герой? Ось пацани із Сходу були сильні. То герої!".
А тим часом політики тріскотять в ефірі, шоу-телемарафони влаштовують. Європа й Америка в тисячний раз лякають Росію санкціями і нічого не роблять.
Скільки раз почуєш: а що дав Майдан, а чи був він потрібен?
Я ствердно заявляю: "Так, потрібен. Потрібен, щоб ми проснулись і відчули, як прогнила, збанкрутувала влада, побачили, що є в Україні і характерники, і сміливці, і герої".
Потрібен був цей час, щоб переконатися, що живе у нас козацький дух, є міць і сила.
Ми молимось за твоє здоров'я, наш герою Володю. В нас буде все добре!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Залишити коментар