Легенда про КовельІ
Це було у ті часи,
Коли скрізь гули ліси,
Шепотіли в луках трави,
І над річкою в заплаві
Птаство пороху не знало,
Де хотіло, там літало.
Плюскотіла риба в водах,
Царювала скрізь природа,
Дичина в лісах блукала,
І людина не ступала
У незаймані ліси,
Не псувала їх краси.
Край був пишний і багатий,
Кожен кожному був братом,
Ворожнечі, чвар – не знали,
У біді – допомагали.
Не боролися за владу,
Розуміли, що життя
Бог дає нам на розраду,
Не для кровопролиття.
Одне одного тут зроду
Поважали. Землю, води,
Ліс, озера, луки, доли –
Все любили. І ніколи
Зраду в душу не впускали
І підступності не знали.
ІІ
Загубились ми в місцині,
Там, де тихий перевіз,
В'ється річка синя-синя,
Віддзеркалюючи ліс.
Береги біля ріки
Обжили поліщуки,
Купка хаток при дорозі.
Піщуга така – на возі
Важко їздити щодня,
Бо загубиш враз коня.
Тож народ звик більше пішки
Або верхи на коні,
Жив у спокої і тиші,
Працював всі ночі й дні...
Вдень косили в луках трави,
Нивку, де могли, орали,
Гречку сіяли і жито,
Льон, що квітував блакитно.
І городина була
Біля кожного села.
З лісу брали мед і дрова,
І ходили в ліс на лови.
Сарну, вепра, зайця, лося –
Все, що тільки-но вдалося
Чи петелькою впіймати,
Чи рогатиною взяти –
Все поживою було.
Цінували тут зело.
Трави – ліки розуміли,
Їх збирали і сушили,
Бо відвари з трав пили
І здоровими були.
Ліс давав гриби, малину,
І ожину, і лохину,
Чорну ягоду, калину,
І суницю, й журавлину.
Все цілюще тут було
І здоров'я берегло...
ІІІ
Та одного дня приніс
Бог на тихий перевіз
Звідкісь хлопця молодого,
Невисокого, худого.
Тонкі брови, мов дівочі,
Чуб пшеничний, дивні очі,
Мов озера, сині-сині,
Нашої землі – Волині.
Щось таке було в очах,
Що манило, наче птах
У високім піднебессі.
Міцні руки, як у теслі.
На плечі – звичайна свита,
Звали парубка Микита.
Слухом повниться земля:
Приблукав до нас здаля,
Бо припала одіж пилом,
І громада запросила
Залишитись тут на ніч.
Зняв торбину він із пліч,
Вийняв з хустки кусень хліба
І відрізав мовчки скибу
Сала, потім часничину
Витягнув з тої ж торбини.
Кисляку глек принесли
(Люди щирі в нас були).
І дізнались поступово
Із неспішної розмови,
Що хлопчина цей – коваль,
Відпускати майстра жаль.
Різні в нас майстри. Дарма,
Коваля в селі нема.
Перевізник Никодим
Запросив до себе в дім
Хлопця переночувати.
Жив він просто, небагато
В гарній хижці на узліссі.
Мав жону спокійну – Прісю
І красуню доньку – Ганну.
Що було їй притаманне –
Так то гордість королеви.
Хлопці бились, наче леви,
Лиш за погляд цих очей...
Не один не спав ночей
Через Ганну, та вона
З хлопців тільки кепкувала,
Рідко, щоб була сумна,
Соловейка голос мала,
І коли пісні співала,
Замовкала сторона.
Русі коси, наче змії,
Довгі і тремтливі вії.
Наче пелюстки – вуста
І тонкий, високий стан,
Як косою мотоне,
Тільки стрічкою майне.
“Ой, облиште ви мене!
Не займайте ви мене!”
Як зустрів її Микита,
Зрозумів, що тут ось жити
Він залишиться навік:
Закохався чоловік.
Так і сталось. Через рік
Вже й весілля відгуляли.
Так музики вигравали,
Що котилася луна,
Веселилась сторона...
Так, на лузі, в буйних травах,
По дорозі на Варшаву
Стала кузня. І з тих пір
Не минав ніхто той двір.
ІV
Але раптом по весні
На наш тихий перевіз
Прикотив незвичний віз –
Цугом впряжена карета,
Із гербами, зверху – рейтар,
Шістка коней вороних,
Купа вершників при них,
Зброя злотом ясним сяє.
Одіж кожного аж грає –
Дорогі, коштовні речі –
Соболь, кинутий на плечі,
Дивні шапки з горностаю.
Королевський почет...
В краю
Ще не виділи того.
Бог когось приніс... Кого?
Облетіла схили звістка:
Королева Бона з Вісли,
Із Варшави до Острогу
Їде з почтом по дорогах.
Довелось до нас звертати:
Треба коней підкувати,
Бо згубилася підкова.
"Szukam kuzniu. Gdzie tu kowal?".
Люди кузню показали,
Коні при дворі пристали,
Вийшла королева Бона
До Микити. Охорона
Хлопця зразу оточила,
(Опиратись – марне діло,
Коли діє доказ – сила).
І наказ оголосила –
Коней панських підкувати!
А за те – дадуть дукати.
Та Микиту не злякати,
"Нащо мені тут дукати?
Хочу іншої я плати,
Хай вельмишановна пані
З королевської руки
Подарує персня Ганні...".
"Світ того не знав віки,
Щоб проста селянка нині,
Навіть з гарної Волині
Королевські персні мала!" –
Королева відказала.
(І було вже видно люду,
Що таке, навряд, чи буде).
Ганна злякано стояла
І на мужа поглядала.
"Нащо мені персні ті?
В мужа – руки золоті.
І мене кохає щиро –
Ось багатство, а не ліри,
Чи злотувки, чи дукати.
То навіщо щось прохати?..".
Королева звела очі
На Ганнусю. І жіноче
Серце їй все пояснило,
В чому справа, в чому діло.
Додала тепліше потім:
"Майстру платять по роботі".
"Згоден", – відповів Микита,
І пішов він діловито
В кузню, горно розпалити,
Щоб підкови в час зробити.
І почався перестук...
Як же докладав він рук!
Так Микита ще ніколи
Коням не кував підкови...
Через декілька годин
В кузні припинився дзвін,
Все. Завершена робота.
Встали коні біля плота.
Рейтар аж роззявив рота:
"От робота, так робота!
Я проїхав Польщу цілу,
Та не бачив, щоб горіла
Так робота в коваля.
І за Одером земля
Теж таких майстрів
не знає!..".
Раптом наш коваль виймає
Гарну ружу металеву
І дарує королеві.
Ружа начебто жива,
Пелюстки всі розкрива.
На одній пелюстці (Боже!)
Крапля світиться роси,
Рейтар втратив мову схоже
Від незвичної краси.
Королева здивувалась:
"To jest kowal! To jest zuch!".
Персня із руки знімала
І в присутності всіх слуг
Подала його Микиті:
"Ось дарунок для жони!
Бо твоя робота – в світі
Краща, їй нема ціни!
І про майстра із Волині
Знатимуть в моїй країні.
Хай це місце знає світ:
Ковлем назвемо навік!..".
V
Ковель, Ковель, рідне місто!
Так святково, урочисто
Зустрічаєш ти свій день,
Квіти... Усмішки людей...
А з-за Турії, з-за лісу
Світить перснем Сонце чисте
І освячує наш світ
Стільки поколінь і літ!..
Вже не вірять в забобони
І не пам'ятають Бони,
Королеви з чужини,
Та зате живе наш Ковель –
Місто щастя і любові,
Розквітає щовесни.
Де старий був перевіз,
Там новий піднявся міст.
Там, де Никодим і Пріся
На своїй сиділи призьбі,
Там Шевченко наш стоїть,
Задивляючись в блакить.
Кузні вже давно немає.
Місто гомонить, буяє,
Мріє, трудиться, живе,
Тільки Турія пливе
Так, як і колись стриміла
Десь на Північ, в далину,
І ховає таїну
Тих років, що пролетіли,
В водах чистих... Не одну
Ще напишуть люди повість
Про кохане місто Ковель.
Олена МОКРОУСОВА.
Фото з Інтернетвидань.
Залишити коментар