Квітуча життєва нива Галини ОксамитноїЩоб дійти до вершини, треба подолати багато перешкод.
Так і в житті: треба пройти через багато випробувань, щоб досягти поставленої мети.
У Галини Оксамитної війна відібрала обох батьків, тож зростала вона у родичів. Всяке було, тому ціну життя пізнала ще з дитинства.
Дуже вже хотілось бути самостійною. Після семи класів (тоді була семирічна освіта), коли їй ледь виповнилось 14, "випурхнула" з-під жіночої опіки. Вступила у педучилище без екзаменів, бо мала Похвальний лист. Жила в гуртожитку і часто нагадувала мені героїню із фільму "Дівчата". Сама нічого не з'їсть — останнім поділиться.
Вчилась дуже добре (закінчила педучилище з "відзнакою"), на льоту переймала від викладачів знання і занотовувала їх в своїй голові. Вільного часу ніколи не було, бо хотіла скрізь і всюди встигнути.
Якось був такий випадок: не прочитала параграф з фізики — і треба ж попастися! За "законом підлості" її викликали відповідати. Вона ж повторила слово в слово, що говорилось на попередній лекції.
Проте, коли викладач дав додаткове запитання, Галя не відповіла і чесно зізналася, що не підготувала завдання. За чесність педагог оцінку не знизив, а сказав тільки, що з такою пам'яттю далеко піде. Все ж спитав її:
— Чому не заглянула в підручник?
— Не мала часу, бо ходила на курси крою і шиття.
— Опановуєш другу професію? — запитав. — Похвально.
— Шила в дитинстві лялькам, а тепер собі хочу, щоб не платити кравчиням.
— Собі вже пошила що-небудь?
— Так, руками поки що. З першої зарплати мрію купити швейну машину.
— Учітесь жити, дівчата, — сказав учитель і по-батьківськи лагідно глянув на Галю.
Коли жила в рідних, була завжди в затінку, а тут їй відкрились широкі обрії: то в спортивну секцію біжить, то на студентський хор, то у хореографічний гурток аж у міський будинок культури. Завдяки цьому з'явилася можливість здійснити мрію — побувати в Каневі на Тарасовій горі.
А танцювала Галя найкраще за всіх. З нею кожен бажав хоч раз за вечір відпочинку закружляти у вальсі. А співала як! Солісткою хору була. Без неї жоден концерт не обходився.
Щосуботи хтось із нас брав її до себе в гості, бо дівчині було далеко їхати в рідне село — аж в іншу область (Полтавську) за Дніпро. Моїм Галя дуже сподобалась, бо ні секунди не могла всидіти й все бралась до якоїсь роботи з великим бажанням допомогти по господарству. Потім з бабусею цілий вечір співали.
Щоосені на місяць нас відряджували у колгосп на роботу. Ми там жили, працювали, а вечорами давали концерти і з усіх сил старалися сподобатись сільським трудівникам. Репетиції були під час роботи або вночі, коли не спалось.
Галя і тут себе проявила. Була бригадиром на роботі й організатором художньої самодіяльності. Галина була вимоглива і сказала, щоб кожен брав участь у виступах. Завдяки цьому вдалось розкрити музичний талант у майбутнього співака "Укрконцерту".
Вечори за її участю й досі в пам'яті. Ми її всі любили і слухали з великим задоволенням. Ну, і як таку не покохати? Зрозуміло, від хлопців відбою не було, та вона ні з ким не хотіла ділити свій вільний час.
— Краще книжку, дівчата, почитаю, ніж ото вечоркувати будь з ким.
— Невже тобі ніхто із студентів не подобається, а, може, з міських хлопців (у нас були спільні вечори із заводськими і фабричними юнаками)?
— Ні.
— То кого ж ти чекаєш?
— Такого, щоб з ним на край світу: високий, стрункий, красивий і розумний.
— А якщо він тебе не любитиме?
— Байдуже, аби я його любила.
— А коли він тобі зраджуватиме?
— Хай тільки посміє!
— А якщо ти його не любитимеш, бо, крім краси, ще й душу треба полюбити?
— Любов приходить після весілля.
Отака була Галя. Закінчили навчання. Роз'їхались. Галина — на край світу, тільки не за милим, а в пошуках роботи. Багато тоді випускників за комсомольськими путівками поїхали на цілину працювати. Романтика покликала. І Галя — серед них.
Там, звичайно, панувала російка мова. Якось пішли до учня, який не був на уроках. Зустріла бабуся: "Заходь, дитино"… Серце защеміло тоді якось по-особливому. Жінка була українкою й давно там жила, а мову не зрадила. І ностальгія покликала в Україну.
Повернувшись, відразу вступила до Київського університету заочно на факультет російської філології. Цілий рік працювала, а влітку складала сесію за всі рази, бо з Казахстану не наїздишся. Тільки контрольні висилала, та такі, що їй "автоматом" зараховували заліки.
На 4-му курсі зустріла свого судженого. Такого, про якого мріяла. От би побачили дівчата (я бачила 2 роки тому)! Надокучила сирітська доля. Хотілось міцне плече, на яке можна було б опертися у будь-який час. Борис мав військову професію, тож армія покликала сім'ю аж у Красноярськ. І навіть там Галя брала участь у художній самодіяльності. Це було її друге життя.
Коли звільнився у запас чоловік, повернулися додому. Не зупинили ні чудова квартира, ні улюблена робота. Любов до України перемогла.
Офіцер у відставці не вимагав квартиру від держави. Своїми руками збудував двоповерхівку. Всі заощадження витратили на облаштування домівки. Тут тепер “райський” куточок. Все є: і автомашина, і хата — повна чаша, а в саду — рідкісні плодові дерева і пасіка (Борисове захоплення).
Отже, сім'я з медом. Є з чим зустрічати дітей і онуків, які живуть у Києві. Їхня Миронівка — найкраще місце на Землі. Галя після роботи в школі "човни кувала", як і всі, а тепер займається благодійництвом. Все не може сидіти без діла, тож опікає тих, хто потребує допомоги. І співає в церковному хорі..
Хай твоя життєва нива, Галю, ще довго-довго цвіте на радість всім!
Валентина ОСТАПЧУК.
Залишити коментар