Думки вголос поетичним словомТерпіння і щиро молитва
Здолають всі лиха земні.
А віра, любов і надія
Пройти допоможуть мені.
Той шлях, що Господь ще дарує,
Допоки ми тут, у гостях,
Я часу свого не марную –
У віршах живу і в піснях.
Вони мені силу приносять
Розвіюють смуток, печаль.
Добром для людей плодоносять
І кличуть в незвідану даль:
До щастя, до Сонця, до Бога,
Де радість панує, любов.
Веде мене світла дорога
Під Материн чесний покров..
До храму іду, поспішаю,
Всім серцем молюся. Живу!..
До істини стежку шукаю
І вірю, надію, люблю.
Олена ЧАБАН.
Там безмежні поля, пахне хлібом земля,
Колоситься і жито, й пшениця.
Щоб настали жнива, жде дорослий й маля,
Бо для кожного час цей святиться.
Та питання одне непокоїть мене:
Чи могли б повноцінно ми жити,
Не шануючи хліб, як дар Божий, святий,
Й інших теж до пошани не вчити?
Коли хліб з руки впав, нахились, підійми,
Не топчися по ньому ногами.
Не було б у нас хліба – не були б ми людьми,
Бо у чомусь і досі погани.
Іван ОРИНЧАК.
Де ти,воля? В чистім полі, певно, загубилась.
З козацької тої волі крихти не лишилось.
Де вогонь той, що за волю підіймав в атаку?
Не серця спалив він, трави лише по байраках.
Де надія й віра бродять? Вздовж якого тину?
Їх розвіяли за вітром внуки, Україно.
Залишилась сумувати ти, підтята болем,
І лине пісні співати про козацьку волю
Олена МОКРОУСОВА.
В нас дороги чомусь не зійшлись, не схрестились,
І сполохана ніч, налякавшись, втекла.
Ви, мабуть, не любили мене анітрішки –
Я ж без Вас жоден день, жодну мить не жила.
Я минулого зовсім тепер не шкодую,
Бо майбутнього в жалю нема.
Вже по вінця налито і щастя, і болю
Пролягла межи нами мовчанка німа.
Може, я більш ніколи вже Вас не побачу –
Значить, доля така: розлучитися нам.
Я в своєму житті не кохала нікого,
Моє серце належало тільки лиш Вам.
Не шкодуйте і Ви за прожитим.
Не треба.
Все уже одцвіло… Осипається цвіт…
Хоч, можливо, я Вас іще й досі кохаю,
Але Вам цього знати не треба. Не слід.
Галина ОЛІФЕРЧУК.
Щодня вирує так життя невпинно,
А ти стоїш на варті нині день і ніч.
І не одного вже немає батька й сина –
За волю нашу їх забрала збройна січ.
Вкраїна кров’ю і слізьми вся вкрита:
Як не Майдан, то проклята оця війна.
Вже може досить зранених і вбитих?
Спинися, кате! Чуєш? Вже давно пора!
Спинися, кате, достатньо вже смертей!
Ти ж сам лишивсь давно уже без брата,
Пора подумать і про своїх дітей,
Що теж чекають вдома на свого тата.
За що воюєш ти, сепаратисте –
За волю, гроші, може, за своє життя?
Нагадуєш мені енкаведиста,
Та тільки от його давно уже нема.
Життя іде, вирує безупинно,
І кожний новий день – неначе цілий рік.
А так хотілось, щоб було все мирно,
Й героїв наших не забув ніхто повік…
Тетяна ПАВЛЮЧИК.
Хтось, зірвавши квітку розкішну,
Кинув в куряві на дорозі.
Та ніхто не підняв і ніжно
Не поклав у солодкій знемозі.
Гримнув грім, і дощик омив
Дивнеє чудо – витвір природи.
Аж побачив солдат теє диво із див,
Повертаючись з бою-пригоди.
Він ту квітку любов’ю зігрів
І коханій поклав на порозі.
Вийшла зранку кохана на спів
Солов’я розливань в верболозі.
Сприйняла той дарунок з ланів
В здивуванні й трохи в тривозі.
Та їй вчувся вже голос сватів –
Уклонилась цій квітці–небозі.
Тож цвіти, мила квітко, гарній.
Сповіщай про майбутнє весілля.
І хоч завтра чекає на хлопця знов бій,
Не зів’яне кохання пахучого гілля.
Яків ЛАВРЕНКО.
Наробила біди розбійниця дика –
Оніміли оселі–двори.
У зчорнілому вельоні світа –
Наречені, удовиці і матері.
Наробила замовниця смерті –
У краю біль, розлуки, дими.
У ряди стали соколи-хлопці,
Стали старшими втричі безвусі бійці.
Чобіт хижий шматує кордони,
«Зелень»-кат – у погонах ганьби.
Згинь мерщій, ненажеро-заразо, назавжди,
У прокльонах неволі – сателіти війни…
Окрилене серце свободи,
Безсмертям освячений час.
Повстане молитва народу –
Як неопалима купина.
Конатиме звір віроломний,
Згорить у довічнім вогні.
Війні проклятущій зламаємо роги.
Повертайтесь живими, батьки, парубки і сини!
Іван ЯРОШИК.
Залишити коментар