Світ його любовіНаче бистрії води гірським потоком протекли-прошуміли роки життя колишнього директора Люблинецької ЗОШ Івана Зіновійовича Копелюка. Але кожен його рік – як ваговите колосся, наповнене добірним зерном…
Народився він 1935 року в Люблинці у сім’ї селян-одноосібників. Батьки жили бідно, крім Івана росло у них ще два сини.
Дитинство хлопця було таким, як у всіх його ровесників. З дев’яти років пас свої та дідові корови. Гнати їх треба було аж під Ковель. І малий пастушок давав раду.
Школи на той час у Люблинці не було. Де тепер сміттєзвалище, була польська колонія, і один поляк віддав свою хату під школу. Дітей там навчали польською мовою. Згодом у 1939 році поміщик Конопацький виїхав до Польщі, а його хату розібрали і в садку за Люблинцем побудували школу, де навчалися діти з 1-го по 4-й клас.
Учила всіх школярів одна вчителька – Марфа Ковальчук, яка не мала педагогічної освіти, а була швачкою. Саме вона й стала першою вчителькою Іванка, який ходив до школи лише рік, бо розпочалася війна. Німці закрили школу зовсім, і за чотири роки Іван забув букви. Але коли у 1944 році пішов у другий клас, то швидко все відновив, бо мав нахил до наук.
Школа на той час була у сусідніх Довгоносах (у Люблинці фашисти всі хати спалили вщент). Ваня успішно закінчив 7 класів. Згодом вступив до Камінь-Каширського педучилища, але звідти хлопця призвали до армії у м. Котовськ.
Демобілізувавшись, солдат повертається в рідне училище далі здобувати фах вчителя. Мішок бульби, кусень сала і стипендія 11 карбованців – ото й усі статки студента. Та він жив, успішно навчався ще й якось економив і відкладав гроші собі «на штани».
Закінчував навчання хлопець у Луцьку, куди перевели училище. І там відразу на танцях знайшов свою долю: познайомився з вродливою студенткою того ж педучилища Вірою, родом з Ківерцівського району.
Молоді люди закохалися, зустрічалися, а коли Івана направили на роботу у с. Велимче, то надсилали одне одному гарні, трепетні листи.
Робота молодому спеціалісту подобалася, він умів контактувати з маленькими школяриками, вкладав усю душу в їх виховання і навчання. А ще співав у хорі школи, який зайняв перше місце у районі на огляді і потрапив на обласну сцену.
Автобуси тоді не їздили, тож самодіяльці добирались до Луцька вантажівкою. І як же Іван міг не побачитись із коханою дівчиною? Він так і сказав колегам, що забіжить до Віри в гуртожиток. А ті: «Досить писати листи, пора женитися. Раз ми всі тут, то давайте одружимо молодят».
Відступати було нікуди. Заїхали до Віри, забрали її, і в с. Озеро Ківерцівського району, де головою сільради працював брат нареченої, молоді люди розписалися (фото вгорі праворуч). Влаштували вечірку і… роз’їхалися. Чоловік у Велимче, а дружина – ще рік вчитися. Але після закінчення училища Віра Артемівна приїхала до Івана Зіновійовича та стала теж працювати вчителем молодших класів.
А Іван Зіновійович згодом закінчив ще й Луцький педінститут (історичний факультет), і став викладати математику й працю в с. Тойкуті. Його керівні здібності запримітили та призначили директором Люблинецької школи, де він трудився довгий час (на фото в центрі він з колегами), де його шанували.
Багато вихованців педагога і наставника пішли вузівськими стежками з путівками у життя, отриманими з його рук. Івана Зіновійовича неодноразово обирали депутатом селищної ради і заступником її голови. За час його директорування було побудовано три школи і котельню. А сумлінна праця цієї хорошої людини на освітянській ниві не раз відзначалася грамотами галузевого Міністерства і районного відділу освіти, медалями «Ветеран праці», «Відмінник народної освіти».
Подружжя Копелюків виховало хороших двох синів і доньку, дало їм вищу освіту. Доки була жива дружина, вдвох господарювали, а коли чоловік, на жаль, овдовів, то обробляє лише город.
Тепер дідусь, для якого школа була сенсом життя і цілим світом, тішиться чотирма онуками і п’ятьма правнуками. Саме у них Іван Зіновійович бачить своє продовження.
Галина ОЛІФЕРУК.
смт Люблинець.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар