Виховала собі зятяМи з сусідкою по купе зручно влаштувалися для відпочинку. Але спати було ще рано, тож полилася цікава розмова, бо обоє раніше були педагогами, мали спільні інтереси. Згадували різні випадки з педагогічної діяльності, і про один з них я розповім…
У 10-ому класі, де вчителювала Надія Йосипівна, на останній парті сидів найвищий хлопець – Вадим. Якось вчителька стала помічати, що він часто позіхає, а то й засинає, схиливши голову на руки. Підійшовши одного разу до юнака, який дрімав під час уроку, коли інші писали самостійну роботу, вона легенько торкнула учня за плече. Він кинувся, почервонів і хотів щось сказати, але Надія Йосипівна тихо мовила: "Потім…".
Коли клас спорожнів, Вадим підійшов до столу:
– Будете сварити?
– На все є якась причина. Думаю, що і в тебе, Вадиме, буде пояснення.
– Мама захворіла, і ми з сестрою встали о 4-й, щоб встигнути до школи подоїти за неї корів на фермі.
– І справилися з сестрою?
– Так, бо ми по черзі давно ходимо на вечірнє доїння допомагати мамі. Я вже став справжнім доярем, можу самостійно працювати. З моїми посередніми оцінками піду в ПТУ, а там – трудитимусь.
– Я не згідна, хлопче, що ти не здатний учитися. Пам'ять маєш чудову, тільки недопрацьовуєш. Вдома немає часу?
– Та нас же шестеро, ми з сестрою найстарші, то роботи вистачає. А тато хворіє. От після школи закінчу ПТУ, буду допомагати сестрі, яка хоче вчитися в університеті. Та й менші підростатимуть…
– Це добре, що за інших піклуєшся. Я ще у 6-ому класі помітила у тебе цю рису. Пам'ятаєш, як ходили на екскурсію в ліс, я тоді доньку малу брала? А вона стомилася і все просилася на ручки, то ти підняв її і посадовив на плечі.
– Ну, я ж найбільший у класі.
– Е, не говори, чомусь ніхто більш не зробив цього.
– Та не хваліть мене, Надіє Йосипівно. Все одно, крім ПТУ, мені нічого не "світить".
– Космонавт Юрій Гагарін теж починав з ПТУ, а он яких висот досяг. Можна вчитися далі й заочно. Я вірю, що ти не зупинишся на профтехучилищі. Ти любиш битися об заклад?
– Буває з хлопцями.
– Так от: давай зі мною. Якщо досягнеш більшого, – я виграла.
– Гаразд. Тоді я Вам дам 100 карбованців і пляшку шампанського. Тільки вип'ємо разом.
– Домовились, – засміялася вчителька.
…Закінчив Вадим школу, ПТУ, відслужив в армії, де опанував техніку і згодом вступив до політехнічного інституту. Працював інженером на заводі, потім – головним, став депутатом облради. Всім меншим братам і сестрам допоміг стати на ноги. І не забував про борг перед вчителькою, яка таки виграла.
А Надія Йосипівна після смерті чоловіка змушена була переїхати в Умань до батьків, щоб їх доглядати. Тож з колишнім учнем вона не бачилася давненько…
Одного літа Вадим взяв відпустку і вирушив до Умані.
ххх
…У хату зайшов красивий ставний незнайомець. Жінка не могла впізнати у змужнілому, солідному молодому чоловікові свого колишнього учня, та й сама вона постаріла, посивіла. Довго вдивлялася, згадувала – все-таки за 45 років вчителювання ой скільки випускників було в неї! Та коли Вадим поставив на стіл пляшку шампанського і поклав гроші, вмить згадала.
– А чого ж 1000, а не 100?
– Теперішня тисяча вже дорівнює колишній сотні, – сказав, посміхаючись.
Аж тут вбігла з вулиці донька Надії Йосипівни Оля:
– Матусю, а хто це до нас "мерседесом" приїхав? Чому гостюєте без мене?
– Зараз все взнаєш, щебетухо.
– Здорова була, дівчино! Невже це та сама дівчинка, яку я ніс? – запитав Вадим, прикипівши поглядом до красуні.
– А це той Вадим, мамо, про якого ти розповідала? – зашарілася Оля.
– Так. Бачиш – "борг" приніс. Давай, доню, фужери неси, будемо шампанське пробувати, бо причина є.
Коли дівчина пішла на кухню, Вадим звернувся до вчительки:
– Напевно, серце мене неспроста привело сюди. Признаюсь: Ваша донька зачарувала мене. Маю вже 29 років, пора й про сім'ю подумати, а то не було коли. А, може, жодна дівчина так не схвилювала, як Оля з першого погляду… Бачу, влип я по самі вуха. А чи віддасте за мене дочку? Чи вже посватана?
– Ще ні. Вчиться на третьому курсі. Але жарти жартами, та я не проти такого зятя, який уміє досягати мети. Все тепер залежить від тебе, чи завоюєш її серце.
Після обіду гість зібрався в дорогу.
– Так у вас добре, що й їхати не хочеться.
– А я знаю, чому, – обізвалася Оля. – Адже бути в Умані і не бачити знаменитого парку "Софіївка" – не можна.
– От і покажи Вадиму нашу красу, – сказала мати доньці, – а я вечерю зготую.
І повіз легковик щасливих молодих людей, які згодом стали сім'єю…
Валентина ОСТАПЧУК.
Залишити коментар