Життєва дорога Віри!Найбільш пам'ятними для голобчанки Віри Банжі роками є дитячі. Не тому, що вони були щасливими, а тому, що, дякуючи Богу, тоді вижила…
Народилася вона в гіркий час 44-ого року, коли її рідне село Семиреньки, що в Локачинському районі, визволили від фашистів. Тоді батько пішов фронтовими дорогами Польщі, де і зупинила його ворожа куля. П'ятьом дітям залишився невеликий клаптик паперу, на якому було написано: "Поліг смертю хоробрих". Оце й увесь спомин про батька, якого Віра не бачила, а от "похоронку" зберігає й досі. А тоді не зовсім розуміла, чому плаче мама, чому, жаліючи їх, сусіди то по голівці погладять, то шматочок глевкого хліба дадуть. Незчулася, як дитинство пролетіло, лише сумний спомин тих часів туманить очі…
Дні злітали за днями, залишаючи позаду роки навчання. Діти в сім'ї звикли змалку допомагати один одному, тож коли дівчина закінчила школу, її покликала до себе старша сестра в Павлодар. Там і закінчила Віра промисловий технікум, отримавши диплом майстра-технолога молочної промисловості. І яким було її здивування, коли направили на роботу… на Ковельський молокозавод. Це ж майже додому!
Колектив привітно зустрів молодого спеціаліста, яка до роботи вдалася беручка, дбала, аби продукція була високої якості, а асортимент розширявся.
А з дитинства Віра дуже любила співати. Пам'ятає, як мама садила дітей на довгій лаві – і в оселі зринала тужлива пісня. І як би тяжко не було в селі, – то тут, то там співали. Віра Миронівна й сьогодні згадує, як їх, старшокласників, збирав на репетиції до клубу Олександр Огородник (нині керівник Заслуженого ансамблю пісні й танцю "Колос" з Торчина – авт.). Тоді він у їхньому клубі розпочинав свою роботу. Колишні світлини виступів, де вона була солісткою, зберігаються у сімейному альбомі, адже це були найкращі молоді роки…
Як ведеться, доля звела Віру з гарним хлопцем Віктором, що приніс і радість в душу, і свято на все життя. Відколи поєднали вони свої долі, так і йдуть разом, ділячи радість і смуток навпіл. Створили щасливу сім'ю, виховали двох хороших донечок, побудували дім, який обсадили деревами і квітами.
Шкода було, але Вірі Миронівні довелося змінити роботу, бо ж поселилися в Голобах. Працювала на різних роботах, доглядала за господарством, дітьми. Чоловік – знатний механізатор – завжди був зайнятий, недаремно нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, іншими відзнаками. Він і нині не сидить вдома: має трактор, землю – і господарює. Віра Миронівна, хоч і хворіє, але в усьому є підмогою чоловікові. І дочки поряд, допомагають.
А ще подружжя уже багато літ поспішає на репетиції ветеранського хору. Саме в пісні знаходять розраду. А в неділю та святкові дні родина йде до Свято-Георгіївського храму, де й донька співає у молодіжному хорі, а Віктор Михайлович – у старшому. Уже й внучка співає.
Саме в цю пору, коли осінь стоїть у золотому вбранні, а в повітрі виблискують сріблом павутинки "бабиного літа", зустріла Віра Банжа свій 70-літній ювілей.
Радіє жінка, що в осінь свого життя йде з рідними, зігріта їх увагою та любов'ю, що поважають її в селищі, яке стало їй другою батьківщиною.
Валентина СІЧКАР.
Залишити коментар