Сповідь матеріПро драматичну історію сім’ї Тетяни Климчук із Уховецька ми вже розповідали на сторінках нашої газети. На війну вона одночасно відрядила двох своїх синів — Богдана та Віктора. Обох довелося визволяти з полону. Проте відпустили їх з умовою, що вони більше не повернуться на Донбас, інакше — розстріл. Не зважаючи на це, сім’ю Климчуків чекають нові випробування, адже згодом брати знову повернуться до війська.
Про те, що відчувала і як пережила вона цих п'ять місяців розлуки із синами, розповіла Тетяна Вікторівна у листі до редакції газети "Вісті Ковельщини".
Я щаслива! Правда, це почуття опанувало мною тільки через кілька днів після повернення другого сина з полону. Побачивши рідну кровинку, зраділа, тільки зболені душа та тіло ще не сприймали, що стражданням настав кінець.
З моменту мобілізації й дотепер я собі постійно казала: "Я сильна! Все буде добре!". Не знала, чи добре, що вони були разом, чи ні. Лиш зараз зрозуміла: добре, бо були вони одним цілим.
Щодня, зранку до вечора, я чекала єдиної звісточки — дзвінка зі Сходу України від дітей, щоб почути найголовніші слова: "У нас все добре — живі".
Я знала, де вони сплять, що роблять, під яку "колискову" засинають, як обіймають свої гвинтівки, наче своїх молодих дружин, які прокльони чують від своїх "братів старших" та від бойовиків. Так хотілося полинути до них, захистити, прикрити своїм материнським крилом від ворожої кулі.
Дзвінок сина: "Мамо, рятуйте, мамо, робіть щось!" вивів мене з рівноваги. У той момент я була, як птаха в клітці. Розуміючи, що безсила, — молилася і вірила, що все налагодиться.
Далі — жодної звістки. Кілька днів невідомості, душевного неспокою. Та все ж вірила, що живі.
Недарма! Після запеклих боїв під час антитерористичної операції на Сході України вони вижили, проте потрапили в полон. Знову тривоги, знову думки про те, як визволити їх з ворожих тенет.
Оббиваєш пороги інстанцій, дзвониш і чекаєш, чекаєш, чекаєш... І ось довгоочікуваний дзвінок: "Мамо, мене визволили, я повертаюсь додому, але один, без брата". О, Матінко Божа, а де ж другий син? А другий, на жаль, ще в полоні. Відчуття таке, ніби мене розділили навпіл.
Та я до останнього вірила, молилась і чекала. Й таки дочекалась. Сьогодні мої сини зі мною. Живі, мовчазні, але з кожним днем оживають.
За ці п'ять місяців розлуки багато що змінилось і в країні, і в нашій свідомості. Розумію, що, як ніколи, горджусь своїми синами, як і гордився б їхній тато, який помер шість років тому. Вони мужньо вистояли, вони захищали Україну, вони захищали мене, своїх дружин, малесенького Захарчика.
Так хочеться миру в країні, в кожній сім'ї і спокою в кожній душі. Хочеться, аби жодна матір не народжувала свого сина на такі поневіряння. Я хочу бачити щасливими і здоровими своїх дітей та онуків.
Ні — війні! Благаю, схаменіться!
Тетяна КЛИМЧУК.
с. Уховецьк.
Залишити коментар