Я –європеєць!– Ось там! – вигукує хтось налякано і втікає.
Вражений, ти розгублено починаєш оглядатися навсібіч. У руках – зрадливе, неприємне тремтіння. Здається, земля вислизає з-під ніг. Що робити? Куди бігти? У тебе паніка. А хіба може бути інакше, коли "гра" на життя? Це не банальне хвилювання. Це – страх. Ти давно морально готовий до всього, але от жага до життя – непереборна.
Лунають постріли. Ти пригинаєшся і повзеш до укриття. У цей момент особливо гостро відчуваєш запах землі, рідної і водночас сплюндрованої ворогами. Кожна секунда може виявитися останньою.
Напруга зростає. Ти не бачиш ворога, і це погіршує ситуацію. Він ніде і скрізь водночас. Ти сотню разів проходив тренування, де кожен крок був спланований до дрібниць, але це вже не постановка. Це – болюча реальність.
Лунає ще декілька пострілів. Звідкілясь пробиваються стогони людей. Схоже, ворог влучив у ціль. Зброї у тебе немає. Бій нечесний, але це нікого не обходить. У тебе єдиний вихід – чекати і сподіватися на краще.
Що може бути гірше за безпорадність? Тремтячими руками ти дістаєш хрестик і починаєш молитися. Не за себе. За рідних. Ти готовий пожертвувати усім, аби лиш вони ніколи не зустрілися віч-на-віч із війною, не відчули й крихти того, що довелося пережити тобі.
Сильний вибух змушує повернутися в реальність. Непомітно для ворога ти встигаєш огледіти територію. Весь батальйон мертвий. Жодної живої душі. Це все. Кінець. Ця думка залізними молоточками вистукує у скронях.
Тебе знайдуть. Це всього-на-всього питання часу. У ці хвилини ти переосмислюєш життя. Стільки планів, а час невпинно спливає тоненькою цівочкою. Мама... Її образ стоїть перед очима. Вона плаче. Дівчина, якій ти хотів освідчитися... Батько, який повторював, що потрібно залишатися чоловіком... Тобі лише 19... Ти не закінчив університет... Здавалося, все ще попереду. І от ... кінець.
Так важко це усвідомити! Ти намагаєшся зупинити хвилювання, але серце б'ється з шаленою швидкістю, і кожен удар відлунює по всьому тілу. Ти боїшся, але готовий. Готовий загинути.
Раптовий біль розриває груди... Це постріл. Ворожа куля влучила у ціль. “За Україну”, – останні слова останнього на полі воїна.
А тепер запитаймо себе, чи ми – європейці? Невже хтось посміє заперечити? Для багатьох українських патріотів описана ситуація стала до болю знайомою. Війна зламала не одне життя, перекреслила не одне майбутнє. Події 2013-2014 років сповнені жаху та невимовного болю, але вони відкрили нову Україну, яка, ніби Фенікс, відродилася з попелу. Вони довели, що національний дух нашої держави нездоланний.
Кожен, хто вистояв Євромайдан, хто пішов добровольцем в АТО, – Герой. Країна – це, насамперед, народ. Ми довели, що ніхто не має права зазіхати на нашу свободу.
Звичайно, в Україні чимало проблем. Але головне, що ми прагнемо їх вирішити. Можливо, українська економіка далека від ідеалу, та й принципи правової держави шкутильгають на одну ногу, але у свідомості кожного українця закладено прагнення до миру та єдності. І це початок змін, змін на краще. А така країна буде розвиватися.
Україна є яскравим прикладом того, що ми морально готові до вступу в ЄС. Адже кожен з нас у душі давно виборов право називатися європейцем.
Анастасія КОЗЕЛ,
учениця 6 (10)-Б класу Ковельської міської гімназії.
Залишити коментар