СусідиЖивуть на вулиці сусіди. Всі дружать між собою. Бо хто ж в першу чергу виручить, коли якась проблема виникне: чи гроші позичити, чи поділитись чим, допомогти чимось, адже гуртом – не те, що самотужки. А в житті – як на довгій ниві: не знаєш, що до вечора тобі буде – чи рівно пройдеш, чи спіткнешся. Коли в хаті біда, насамперед біжиш до сусідів, які завжди виручать.
Пригадую, в однієї жінки помер чоловік. Вона – в розпачі, не знає, що робити, тільки плаче. Збіглись сусіди: той те робить, той – те, підказують, як треба організувати, морально підтримують. Поки родичі приїхали, все було вже залагоджено.
Так і треба жити, скажете. Та не всі це розуміють.
Варка з Павлом жили, наче не серед людей. Всі їх оминали: не заговорять, нічим не поділяться при потребі, не завжди й доброго дня побажають при зустрічі. Діти їхні жили за сотні кілометрів. Приїдуть, то теж ні з ким не спілкуються, бо поспішають. Відвідають батьків – і в дорогу.
Якось найближча до них сусідка прибігла попросити зателефонувати. Павло якраз на подвір'ї клепав косу.
– Я не маю часу, бо йду косити, а Варка пішла в магазин.
Як на іншого, сказав би: "Іди, там в кухні телефонуй, поки я доклепаю".
Інша сусідка хотіла в них молока літру купити. Варка намірилася щось сказати, а Павло випередив:
– Ми не продаємо молока.
Інший сказав би: "Дай, Варко, ту літру, не бери з сусідки гроші". Еге, якраз! То більше до них ніхто й не звертався.
Жили ті сусіди заможно, ні в чому не мали нужди. Думали, мабуть, що довіку так буде. Але біда в обох ходила за плечима.
Варку спочатку прооперували на апендицит. Павло нікому не пожалівся. Але сусіди взнали, бо жінку забрала "швидка". А другого дня Павло піднімався на горище і впав, пошкодивши ногу. "Швидка" знову навідалась. Ногу в гіпс взяли, а в лікарню не пішов, бо ж хто на хазяйстві буде? Діти приїхали і поїхали. От Павло на милицях помаленьку якось порався сам.
Але була пора, коли по городах молотив комбайн. Всім змолотив. А Павлове що – буде стояти? Ні. Збіглися усі, хто міг, і виручили сусіда. Ще й до хати зерно завезли, в комору всипали. А прийшла черга пасти корів – теж відпасли. Провідували Варку в лікарні. А Павлові і корову доїли, і їсти варили, і у свято пирогів напекли. Він увесь час поривався заплатити, витираючи сльози. "Не все робиться за гроші", – відповідали.
Та коли привезли з лікарні господиню і з'їхалися діти провідати батьків, то Павло, спираючись на палицю, ходив з хати в хату і запрошував сусідів на гостину. Зійшлись усі, хто допомагав, але не з порожніми руками: хто пирогів приніс, хто миску холодцю, хто вареників, огірків, яблук, домашнього вина. У дружньому колі засиділись допізна.
Діти не надякувалися сусідам за допомогу. А Павло все приказував: "Так, без сусідів не обійтися". Варка, ще змучена після операції, з вдячністю дивилася на гостей і просила для них у Бога здоров'я…
Валентина ОСТАПЧУК.
Залишити коментар