І після 90 — життя цікавеМикола Лук'янчук — довгожитель Голоб: має 93 роки. У своєму поважному віці пам'ятає багато фактів, подій і людей, з якими перетинався на життєвій дорозі. А вона у нього вагома й розгалужена: родинне коріння є і в Сибіру, і в Америці на Маямі, і, звичайно, у Вівчицьку та Голобах.
У селищі живуть донька Антоніна з сином Михайлом, які мають свій бізнес. Друга донька Валентина закінчила Херсонський текстильний інститут і поїхала на роботу в Красноярський край. Там і звила своє гніздечко. Хоч і далеко — 5,5 тисячі кілометрів, поїздом чотири дні потрібно добиратися, але завжди провідувала із сім'єю рідню. Тепер, каже батько, у зв’язку із подіями на Сході України бояться їхати, бо ж наслухалися російської пропаганди.
А внучка Катя — Тоніна донька — пізнала життя в Америці, Австралії, Таїланді, Арабських Еміратах. А зупинилася на Маямі, там і заміж вийшла. Після Київського лінгвістичного університету (факультет — японська мова) ще в Нью-Йорку вчилася на економіста. Приїжджаючи в Голоби, про дідуся не забуває, допомагає матеріально.
Микола Степанович ще з допомогою онука Михайла город тримає, де ростуть картопля і городина, доглядає за садом, який родить горіхи, яблука. Важку роботу, правда, перейняв онук, бо в дідуся вже не та сила. Та не здається ветеран. Як у справжнього господаря, у нього всього заготовлено на зиму: повна комора закруток фруктів та овочів, наквашено капусти, у льоху — картопля, буряк, морква. І город на зиму виорано.
Є у нього невеличкі столярна і слюсарна майстерні, де іноді щось майструє. Любить виготовляти з лози різні кошики, а лозу приносить друг Володимир Андросюк, якого та Любу Андрощук теж навчив плести.
А в одній з кімнат у будинку є чудовий зелений куточок. Це не лише краса, а й ліки та вітаміни: два розкішні вазони алое, петрушка, селера, цибулька. Зійшли вже й зимові помідори. Їх згодом пересадить природолюб, і на Великдень, каже, будуть томати.
Кругом у хазяїна лад: і в хаті, і на подвір'ї. Ще коли була жива дружина, старалися підтримувати чистоту. То й сам у пам'ять про господиню дотримується порядку. Звичайно, Тоня батькові в усьому допомагає, бо ж живе сам, а коли їй ніколи, — виручає сусідка Наталія.
Родом з Вівчицька, Микола Лук'янчук щороку з онуком Михайлом їдуть туди впорядковувати вісім могил рідних. Про кожного у чоловіка залишилися теплі спогади. Коли йому виповнилося 8 місяців, померла мама, і батько одружився вдруге. Мачуха була дуже доброю. А з дідунем завжди готували "шашлики" в грубці: нанизували на шпичку сало, а з нього жир скапував на скибку хліба. О, то був найкращий делікатес у дитинстві! А бабуня пекла різні смаколики з борошна і дала зі скрині шматок перкалю на сорочку, яку вишила тьотя. Та вишиванка, якій більше ста років, ще й досі є сімейною реліквією і перейшла у спадок онукові.
Щоразу, буваючи у рідному селі, заїжджають на батьківське обійстя, де наче крила виростають у чоловіка. Місце це святе, звідси вирушив він у життєву дорогу…
Багато ми переглянули з Миколою Степановичем світлин. Кожна нагадує йому, чим жив, що пережив… Після чотирьох класів польської школи господарював з батьком, середню освіту здобув у Голобській вечірній школі (в атестаті — лише добрі та відмінні оцінки). А потім — курси електромонтерів. Починав трудовий стаж із залізниці. Там була бронь, тож в армії не служив.
Війна застала хлопця у Стоянові, де був у відрядженні. Повернувся додому, де уже господарювали вороги. Мусив переховуватись, бо тричі молодь забирали до Німеччини. Влаштувався у Ковелі слюсарем в депо, але й там було небезпечно.
Організували з хлопцями загін самооборони, де Микола Лук'янчук був командиром і мав псевдо "Голуб". Енкавесисти потім поподопитували його, підозрюючи у зв'язку з УПА. А під час війни треба було рятуватися не лише від фашистів, а й від поляків. Протистояння українців та поляків найбільше всіх дивувало, адже жили довгий час мирно, дружно. Вже пізніше з краєзнавцем Віктором Максимчуком вони читали книгу про цей болючий конфлікт і обговорювали.
Після війни закінчив мій співрозмовник спеціальні курси і був до пенсії зв'язківцем на пошті. А починав у Камені-Каширському, де й дружину майбутню зустрів. Росіянку Олену, яка була на фронті радисткою, закинула доля на Волинь, де осіла. Гарна господиня, мама, вона, на жаль, рано пішла у Вічність. Більше такої, як вона, чоловік не зустрів, тому й залишився доживати один.
Переглядаючи документи, натрапили на Диплом І ступеня як кращому монтеру лінійних споруд у Волинській області за 1970 рік, Подяки за високі показники у праці. Портрет Миколи Степановича був на Дошці Пошани плодоконсервного заводу, де працював. Тож недаремно прожив, каже голобчанин, є що згадати, чим пишатися: хороші діти, четверо онуків, три правнуки.
А розраду знаходить наш довгожитель за читанням. На столі у нього — стос газет. Окремо — міськрайонка "Вісті Ковельщини", яку все життя передплачує. Завжди чекає кожен номер, бо там знаходить знайомих авторів і тих, про кого пишуть. Ще й зберігає вирізки з газети, що найбільше запало в душу. Каже — для нащадків, бо це ж історія. Любить читати й різні видання з порадами щодо здоров'я, перечитує Біблію. Живе, як мовиться, повноцінним життям. Лише непокоїть, як усіх, війна на Сході…
Хай же Ваша земна стежина, шановний Миколо Степановичу, буде ще довгою і плідною на хороші справи!
Валентина Остапчук.
На знімках: Микола ЛУК'ЯНЧУК з онуками та доньками; біля отчої хати у Вівчицьку.
Фото з домашнього архіву.
Як прийде старість на поріг — не проганяй її,
Це — досвід, підсумок доріг, знання і хист твої,
Мінливі, плинні дні буття — веселі і сумні,
Бо так складається життя у кожного в сім'ї.
Коли оглянешся назад — побачиш ниви плідні:
Як колоски, на ній стоять твої нащадки рідні.
Спочатку діти, потім — внуки: твої багатство і врожай,
Чекання, зустрічі й розлуки… Ти — їх початок, пам'ятай!
Так і живеш, а мить удасться — в молитвах просиш всіх святих,
Аби рідня в здоров'ї й щасті не бачила шляхів крутих.
Життя — як спалах, як політ, про це не забувай,
Тож залиши в нім добрий слід і Бога прославляй!
Щоб гордістю пройнявся рід за пройдений твій шлях —
Неси добро й любов у світ в простягнутих руках!
Даруй частинку серця свого й подяки не чекай,
І ближнього важку дорогу, як Сонце, осявай!
Валентина ОСТАПЧУК.
Залишити коментар