Поезія – як бальзам на зранені душіХочу поділитися враженнями від прочитаного в нашій газеті "Вісті Ковельщини" за 21 жовтня цього року у сторінці "Чарівний світ поезії".
Заглиблююсь у кожне слово. Тут відчувається частинка серця авторів, яку вони вклали у своє послання до людей. А ми маємо його сприйняти і осмислити. Дещо – навіть крізь сльози, бо болем пройнятий кожен рядок поезії "Тільки в наших серцях, Україно, живеш" Віри Семеній. Та закінчується вірш оптимістично. Звертаючись до ворогів нашого народу, автор пише:
Можеш знищити місто, забрати життя,
Тільки дух українців не вбити.
А в Лесі Четвероусової майже кричить душа однаково і за зболену горем матір, що втратила сина, бо "розпука чорна її серце крає" (вірш "Українська мадонна"), і за землю, бо вона теж плаче, коли нищать на ній красу, рубаючи ялинки для втіхи всього на кілька днів (вірш "Плач землі"):
Цю красу ошатну не рубайте, люди,
Не вбивайте душу матінки-Землі…
І я з нею солідарна, та й не тільки я. Хоч вже стільки про це йдеться в засобах масової інформації, а "віз і нині там". В магазинах безліч штучних ялинок, та все одно рубають, нищать за одну мить те, що вирощується роками.
Скажете, що, мовляв, дерева? Он люди гинуть. Так, але то вороги вбивають, а ми ж не вороги на своїй Землі. Бережімо її! А щоб запахло хвоєю чи ялинкою в хаті на свята, відламати можна гілочку і поставити як букет або "посадити ялинку в себе біля хати", як рекомендує пані Леся.
Великим багатством рідної мови володіє Ольга Шевчук, бо у невеличкій поезії "Ягоди печалі" використала півтора десятка епітетів та порівнянь. Образність аж зашкалює.
Маленька ще наша поетеса Оксана Вижовець, але який глибокий зміст в її "Маминих очах", бо щасливе дитинство затьмарене війною і тугою – смутком за втратою синів України, бо в "маминих очах заснуло тихо горе", а коли всі діти за столом, то "в їх очах заснула тиха казка". Хай же завжди за столом збирається в повному складі вся родина!
Хвилює душу "Молитва за Україну" Олени Чабан:
"Бо йде брат на брата...
Забули, напевне,
На рідній землі,
Що віру – не вбити,
Що правда – воскресне,
Й усім нам воздасться
За кривди й жалі".
У молитві до Бога звертається і Галина ОЛІФЕРЧУК. Не для себе просить, бо "усім багата хата", але за людей:
Кожен день до Тебе, Господи, молюся:
Дай води напитись спраглому, Ісусе.
Хліба – для голодних, одягу – нагому.
Поверни заблудлих всіх людей додому.
Дай невірцям віри, хоч з зерно гірчичне,
А сліпому – світло. Слово Твоє вічне.
"Любіть батьків, поки вони живі…" – досить красномовний заголовок вірша Миколи Курилюка. А висновок напрошується досить простий: бо й ви будете батьками і до вас будуть так ставитись діти ваші, як ви до своїх. Тож подавайте їм гарний приклад:
Нащадків старість поважати вчіть,
Бо й ваша старість вже не за горами.
А закінчити хочеться все-таки чимось веселішим, хоч це не стільки весело, як сумно.
"Чужі серіали" – зветься поезія Олени Мокроусової. Жінка – слабка стать. І хочеться їй ніжності і ласки. Вона ж гори роботи переробить вдома (крім основної): напече й наварить, попере і прибере, город догляне, в хлів не раз загляне і дітям раду дасть. А що одержить від сильної статі? Грубі слова і матюки (вибачте, не всі такі звичайно).
Тож не жалійте ласки для дружини, скажіть їй тепле слово, похваліть за смачний борщ, поцілуйте зайвий раз, то вона й ті серіали чужі не буде дивитись. Навіщо вони їй, коли поруч вірний і ніжний друг?
Отже, спасибі всім авторам! Ваші вірші, як бальзам – на зранену душу, бо війна забрала спокій у всіх людей.
Валентина ОСТАПЧУК.
Залишити коментар