Сільська “дохторка”Холодної зимової пори 7 грудня 1924 року прийшла у цей світ людина великої душі, з добрим і щирим серцем — Катерина Слюсарчук, що мешкає у Жмудчому. Отож, днями у неї — 90-літній ювілей. Швидко збігли дитячі та юнацькі роки, вже й сивий іній опада на скроні, а, здається: все, що залишилося позаду, було лише вчора…
Народилася Катерина Сергіївна на Чернігівщині в багатодітній сім'ї. Жилося родині важко, але батьківські любов і турбота гріли шістьох діток. Часто, сонні та зголоднілі, припавши до холодних шибок, діти виглядали тата й маму, які от-от прийдуть і принесуть з "комуни" по скибочці хліба. Він тоді такий був смачний, бо мама варила лише "голий" суп з бульби і води. І хоч голод 30-х років заглядав у кожну шибку, але їх село милував. І як не було скрутно, але батьки ніколи не забували голодних прохачів з інших сіл. У сінцях завжди стояло відро з картоплею, з якого строго заборонялося брати бодай одну бульбину: це — для нужденних.
Катруся дуже любила науку, вчилася найкраще в школі, і після семирічки вирішила стати медичкою. Чотирнадцятилітню юнку на навчання до Конотопа збирали всією родиною: тітка дала кофтинку, дядина — туфлі, хрещена мати — спідничку. Часто Катя була голодною, але опановувала спеціальність легко. Та раптом розпочалася війна, яка перер
вала на роки навчання…
Донька переживала за батька, бо знала, що його заберуть на фронт. Тато приїхав до неї, щоб попрощатися, і обоє навіть не здогадувалися, що їхня зустріч буде останньою. Вже з-під Смоленська прийшов від нього єдиний лист, у якому писав, що гвинтівки "добувають" у бою, у якому мало хто виживає. Татові було всього 37 років… Не повернувся господар додому, залишивши сиротами шестеро дітей (найменшому був місяць) і вдовою — 34-річну дружину… Важко було їм, але вірили і молилися за перемогу.
Після звільнення у 1944 році Конотопа мама знову спорядила дочку на навчання із таким-сяким харчем. І разом з іншими дівчатами Катя пішки рушила в дорогу. Ішли довго — цілий тиждень. Бачили страшну картину: спалені містечка, зруйновані села, розбиті дороги і мости. Але велике бажання вчитися додавало сили. За тиждень на дівочих плечах від сумок облізла шкіра, відкривши болючі рани.
Був повоєнний час. Не раз допікали студентів холод і голод. І щоб не так хотілося їсти, дівчата старалися більше спати, що не завжди допомагало. Проте Катерина вчилася старанно і закінчила фельдшерсько-акушерську школу на "відмінно", потрапивши до списку "5-процентників" — тих, хто міг без екзаменів вступати до медінституту.
Радісне хвилювання переповнювало дівчину. Вона була на сьомому небі від щастя, уявляючи себе лікаркою у великій лікарні. Тож поспішила поділитися новиною з мамою. Але, прийшовши додому, побачила, як бідує ненька з меншими дітьми у хаті, де з кожної шпарини банькатими очима визирають злидні. Язик не повернувся сказати про інститут, і зрозуміла, що мріям не судилося збутися. Тож вирішила Катя піти працювати, щоб самій заробляти на хліб.
…Йшов 1947-й рік. Молоду фельдшерку направили на Західну Україну, у Львів. В силу деяких обставин їй порадили їхати звідти. Так опинилася вона на Ковельщині.
Міцні дівочі ноги сходили усі стежки, які були розкидані по хуторах сіл Жмудчого і Брухович. Спочатку люди насторожено сприйняли "східнячку", а коли побачили її щире серце, то полюбили і вже звали "військовим лікарем", яка була ще й за хірурга, терапевта, педіатра. Нікому не відмовляла в допомозі. А скільки немовлят прийняли її руки! Заметеними дорогами часто везла вона породіллю у Голоби, коли та не могла сама народити. Траплялося, що й серед поля під колючим холодним вітром народжувалося нове життя. Як тоді раділа молода медичка, що все обійшлося, і дитячий крик сповіщав про живе немовля!
Пригадується ювілярці, що у 60-ті роки були дуже суворі зими. Снігу намітало по пояс, і доїхати з віддаленого села у Голоби з породіллею було надто складно. Полями, по бездоріжжю везла вона на санях жіночку, а назустріч виїжджав трактор, розчищаючи дорогу. Доводилося приймати пологи й у ФАПі с. Жмудчого. Ще й тепер з вдячністю згадують жіночки, як Катерина Сергіївна допомагала з'являтися їх немовлятам на світ.
Бувало, заставала медичку ніч у сусідньому селі. Одного разу, повертаючись від хворого, заблукала у лісі біля Попович. Темно, ніде ні душі. У відчаї стала плакати і кликати на поміч. Той плач почув якийсь чоловік у довгому плащі з гвинтівкою. Він і вказав дорогу на Жмудче. Але страху тоді натерпілася!
Катерина Сергіївна і молодь села ставили в клубі п'єси "Наталка Полтавка", "Назар Стодоля", де вона грала головні ролі. Тут же, у Жмудчому, вийшла заміж за місцевого хлопця Євгена (на жаль, нині покійний), з яким виростила 3 дітей, дочекалася 6 онуків, 10 правнуків.
Незважаючи на свій поважний вік, жіночка, хоч і має поганеньке здоров'я, але пам'ятає роки народження всіх своїх пацієнтів, має світлий розум, багато читає, любить поезію. Передплачує декілька газет, особливо любить "Вісті Ковельщини", цікавиться подіями країни і вболіває за її майбутнє.
А у неділю на ювілей господині зберуться діти, онуки, правнуки, родина, щоб привітати свою Берегиню, бо вони її всі люблять і бажають здоров'я, тепла в душі і затишку в оселі.
Многая літа Вам, шановна ювілярко! Живіть до 100 літ і тіштеся рідними!
Галина ОЛІФЕРЧУК.
НА ЗНІМКАХ: Катерина СЛЮСАРЧУК; у колі родини.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар