Материнська любовСтепанида залишилася вдовою — війна забрала чоловіка. Не встигли й року пожити. Одне тішило, що знав про синочка, який народився згодом — встигла написати йому на фронт. Але побачити вже маля чоловікові не судилося — склав голову десь у Румунії.
Таких, як Степанида, було тисячі після війни. Заміж більше не виходила, та й за кого? Он дівчатам женихів не вистачало, а що вже казати про вдовиць… Тож жінка жила одним сином, всю свою невитрачену любов дарувала йому.
Коли йшла на роботу — бабуся гляділа Русланчика. Потім — садочок, школа. Хлопчина ріс добрим, слухняним. Після школи мати впросила його, щоб у своєму місті вступав до політехнічного інституту. І коли став студентом, то постійно хвилювалася, як він затримувався десь на вечорах відпочинку.
Після навчання отримав Руслан диплом і направлення на роботу в інший район. Але Степанида з ніг збилася, оббиваючи пороги різних інстанцій, аби впросити, щоб залишився син у своєму місті працювати. Як же вона буде без нього? Русланові дуже хотілося позбутися материної опіки, але шкодував неньку, то й не перечив.
Працював син на заводі інженером, мати тішилася з того. Однак коли прийшла пора, і в домі з’явилася молода дружина Віра — весела, життєрадісна, свекруха зустріла її мало не в штики. Де ж: до цього часу сина їй ні з ким не доводилося ділити, а тут прийшла чужа-чужаниця і заволоділа її єдиною втіхою і найбільшим скарбом…
Степанида незлюбила невістку, хоч молодята жили у злагоді. Та як же було змиритися матері, коли бачила, як Віра до Руслана щебетала, горнулася, обіймала його, подавала до столу їжу, яку сама готувала?! Або в кімнаті зачиняться і про щось там гомонять, сміються. Весело їм, а вона сяде й плаче, замість того, щоб радіти за дітей. А вранці вовком дивиться на невістку.
Однак молода господиня, що б там свекруха не казала до неї зі злістю, прислухалася до матері чоловіка, робила так, як та наполягала. Терпіла, бо любила чоловіка, і думала, що минеться згодом.
Але Степанида знаходила різні причини, аби чимось дойняти Віру. Це вже набридло Русланові. Якось він не витерпів і сказав:
— Мамо, ви хоч гопки скачіть, але я другий раз одружуватися не буду. Віра — моя половинка на все життя. Тож примиріться і не смішіть людей. Чого ви її не любите?!
— Бо вона вкрала тебе у мене…
— А ви ж батька теж колись вкрали у його батьків.
— Так їх же було там п'ятеро, а ти в мене — один.
— Все одно, Віра не заслуговує на таке ставлення до неї!
Коли і після розмови мати не подобрішала до невістки, а та була вже вагітна, вирішив чоловік, щоб нарешті всі мали спокій, вибратися на квартиру. Думав, як би то обійтися без шуму і галасу. А мати враз наче води в рот набрала, притихла і все плакала. Руслан підійшов до неї, обняв, а Віра сказала: "Не журіться, мамо, ми вам онуків подаруємо". Нічого не промовила Степанида, лише по-іншому глянула на невістку…
Руслан часто навідувався до неньки, бо жили недалеко. Завжди приходив з хлібом і улюбленими материними ласощами. Коли заходив, то помічав, що вона щось ховає від нього.
Таємниця розкрилася, як народився онучок. Бабуся принесла малому зв'язані нею чопики, рукавички, шапочку, шкарпеточки, станичок. Невістка подякувала і поцілувала Степаниду…
У ті часи породіллі давали лише два місяці після народження маляти, а далі думай: чи роботу кидай, чи в ясла неси. У Віри з Русланом проблеми щодо цього не було, бо приходила бабуся до онука. А коли він підріс, забирала до себе. Варила кашки, співала колискові, навчала розуму, водила на прогулянки. І життя пішло по іншому колу.
Степанида наче на світ народилася, і молода сім'я заспокоїлася. А якось мати перед Різдвом каже синові:
— Вертайтеся, діти, додому, скільки будете чужі кутки обживати? Нащо гроші на вітер викидати, коли є своя хата…
З тих пір зажили всі разом щасливо.
Валентина ОСТАПЧУК.
Залишити коментар