І не думалось, і не гадалось…Весілля було у самому розпалі, коли до хати під'їхало таксі. Іван, забачивши приїжджих, зніяковів і відрекомендував їх своїй нареченій як колег по роботі.
Гості їли-пили, а Наталя навіть не підозрювала, що на їхнє весілля приїхала з подругою розлучниця, яку теж звали Наталкою. На той час вона була заміжня і мала п'ятирічного синочка.
Після весілля Іван працював на "Сільмаші", а молода дружина жила в селі у його батьків. Невістка, як і годиться, догоджала в усьому свекрам. Але ж невістка – чужа кістка. Скільки не годи – все одно свекрусі не так. Було видно, що вона щось знає, але приховує правду про сина.
Наталя ні про що не здогадувалася і готувалася стати матір'ю. Зі свекрухою якось уживалась: допомагала полоти города, робила усю хатню роботу. Все ніби й непогано йшло, тільки чоловік став рідше приїжджати додому. Казав, що багато роботи на заводі, от і залишається після зміни дещо доробити. Та й на квартиру черга підходить – тож треба слухатися начальства. Брехав дружині, що не бачить просвітлої години. Наталя й вірила йому. Підстав не вірити не було, бо ніколи не сварились, не бились, адже недавно побрались.
Але одного разу Іван, приїхавши з міста в село, сказав дружині: "Збирай свої речі – поїдеш жити до своїх батька-матері". У Наталки й мову відняло, звістка була, як сніг на голову. Чому б це? Ні з того, ні з сього – і збирайся. Ковтаючи сльози, вона складала свої клунки в коляску мотоцикла.
Іван повіз до тещі придане жінки. А Наталка мала їхати потім, коли чоловік другою ходкою повезе решту її пожитків. Однак назад Іван їхав не впорожні – батьки дружини сиділи на мотоциклі, який зять гнав назад у своє село.
– Що ж то, свахо, сталося, що ви нашу дочку спроваджуєте додому? – з порога спитала мати Наталі.
– Ой, знаєте, ми зі своїм старим і то краще живемо, ніж наші молоді. Нема у них любові тепер, то й не буде потім, – відказала сваха.
– І куди ж поділася так швидко та любов? – здивувалися Наталчині батьки. – Ну, що ж, дочка наша, то й мусимо забрати її, раз вона вам не потрібна. Нічого, ще молода, може, хтось трапиться їй ліпший. А ні – то й самі будемо годувати онучатко. А ви свого сина женіть хоч щоліта.
На тому й розійшлися.
Наталя подала на розлучення. На суд Іван і не думав приходити. Мусила вона їхати на "Сільмаш" шукати горе-чоловіка. Ледве знайшла, бо все втікав від неї по цехах. Їхав він "карою", а поруч сиділа до болю знайома молода жінка. "Де ж я її бачила?" – подумала Наталка. І тут згадала своє весілля та великий букет троянд, який був подарований саме Іванові від цієї особи. Глянула у зрадницькі очі чоловіка і віддала повістку до суду. Наталка не зчиняла галасу – не хотіла зайвих проблем. Одразу пригадала, як розлучниця, сидячи навпроти молодих за весільним столом, весело щебетала, підкидаючи жартівливі словечка у розмову.
…Згодом народила Наталя донечку, дуже схожу на татка, якому вона була не потрібна. Батьки і завозили доньку у пологовий і забирали звідти.
Швидко збіг рік, вже й маленька мамина втіха Світланка почала дибати. А розлучення все не давали – суд вимагав доказів, які б мотивували розпад сім'ї.
Згодом знову поїхала жінка у Ковель, але на цей раз, щоб розшукати чоловіка розлучниці. І знайшла та за його допомогою добилася розлучення, бо Андрій посвідчив, що його дружина живе з Іваном.
…Біля хати Наталчиних батьків спинилася підвода, якою від поїзда під'їхав знайомий чоловік. Наталя здивовано глянула на гостя й подумала: "Чого це Андрій тут?". А той, стоячи біля хвіртки, одразу випалив:
– Досить сидіти самій та нудьгувати. Йдемо до сільради й розпишемося. Раз наші половинки зійшлися, то чого б і нам не спробувати? Та й на квартиру черга підходить. Мені одному дадуть однокімнатну, а на сім'ю – більшу.
Наталя довго не погоджувалася. Мовляв, вже раз обпеклася. Але її батьки в Андрієві побачили серйозного чоловіка і порадили доньці зійтися з ним. Та й у селі роботи немає. Крім сапи та вилок нічого не світить.
Подумала-подумала жінка – і погодилася. А через два роки у них народилася спільна донька Олександра. Добре і щасливо зажила Наталка з Андрієм, тішачись дітками у новій квартирі.
А Іван – як перекоти-поле. Вже сім разів женився, і все на Наталках. Та з жодною не може вжитися. Квартиру до цього часу не отримав, як-то кажуть, ні кола, ні двора у нього немає. Тільки від літа до літа вистачало у нього любові для нової коханки. А потім гнали Івана в шию.
Відтоді минуло 20 літ. Іван так і не мав ні свого кутка, ні сім'ї, ні дітей, окрім Світланки, яку бачив лише раз випадково, коли Наталя з чоловіком та дітьми прогулювалася парком. Він тоді самотньо сидів на лавці, а вітер все гнав і гнав кудись опале листя. Дивився чоловік услід щасливій сім'ї, і невимовний сум за розтраченим життям слізьми заблищав у його очах…
Галина ОЛІФЕРЧУК.
смт Люблинець.
Залишити коментар