Живе старенька мати у господі…Надія Поліщук народилася і прожила все життя у Довгоносах. На свій поважний вік – має 81 рік – ще метка до роботи, життєрадісна і доброзичлива.
Життя жіночку не балувало: з дитинства доводилось по людях заробляти на шматок хліба, пасучи корів. Бо батько Надійчин помер, коли їй було 6 років, а дітей у сім'ї підростало п'ятеро, тож бідували “начорно”.
До школи Надя ходила у воєнних черевиках, які мама десь купила, бо дуже хотіла, аби донька вчилася. А ті черевики, як на те, постійно злітали з маленької ноги...
Війна змусила довгоносівців тікати із села. Півроку були у біженцях в Поповичах. А коли повернулися до своїх домівок, то згодом дівчина знову пішла до школи.
Закінчивши п'ять класів, Надя разом з молоддю села, аби не йти в колгосп, поїхала на Донбас будувати будинки. Не було їй тоді й вісімнадцяти. Та після восьми років змушена була повернутися додому, бо тяжко захворіла мати.
У Довгоносах дівчина доїла корів. Тоді й накинув на неї оком сільський парубок Аркадій Поліщук, який у дитинстві возив її по снігу в солом'яному козубку. Через три місяці молоді люди побралися.
Народилося в них троє дітей: Люда, Борис і Зоя. Почали будуватися, і господар радів, що його сім'я заживе щасливо в новій оселі. Вже муляр і мур домуровував. Та зненацька підкралася біда…
У гарячу жнивну пору главу сімейства терміново викликали з відпустки скиртувати сіно. Скирту клали під високовольтною лінією. Механізатор ненароком зачепив дріт, тіло вразив струм. Аркадій втратив свідомість, на ногах почали горіти шкарпетки. Брат Льоня став бити граблями по його руках і ногах, аби відбити тіло від кабіни. Все було, як у фільмі жахів.
Колгоспною машиною чоловіка відвезли до лікарні у Ковель, де лікарі сказали, що жити йому залишилося години півтори. Але товариш потерпілого Григорій привіз з Луцька лікаря по опіках, і той "швидкою" домчав хворого в обласну лікарню за 40 хвилин.
Довго боролися і лікарі, і дружина за здоров'я Аркадія Федоровича. П'ять тижнів пролежав він у Луцьку, та почалася гангрена на обох ногах. Довелося їх ампутувати до колін. Згодом літаком відправили чоловіка у Київ, де зробили пересадку шкіри.
Ох і натерпілися усі! Та жінка молила Бога: "Хай і без ніг, аби лише був живий!". Через деякий час дружина забрала чоловіка додому, де його так чекали діти! І хоч лікарі прогнозували господарю жити лічені години, проте доля дарувала Поліщукам бути в парі 54 роки…
Надія Семенівна дуже шкодувала чоловіка, де важче – підсуне мішок чи піднесе кошик, аби йому було легше. А він 41 рік "ходив" без протезів на колінах. Але робив усю роботу: косив, рубав дрова, копав картоплю. Тримали удвох коня, корову, свиней, птицю.
На жаль, скоро буде два роки, як не стало хазяїна в домі. Надія Семенівна зараз живе сама, але щодня з Ковеля приїжджає хтось з дітей провідати маму. А вона ще годує порося, 10 курочок і песика. Бабуся любить своїх п'ятеро онуків та двох правнуків і чекає в гості, щоб почастувати їх смачними пирогами. Та дуже тривожиться за рідних, бо ж сама пережила війну і знає, що вона несе…
Галина ОЛІФЕРЧУК.
НА ЗНІМКУ: Надія ПОЛІЩУК у молоді роки.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар