Майдан – очима його учасника(Закінчення. Поч. у номерах за 15 і 22 січня ц. р.).
Друге протистояння розпочалося на початку 11 грудня. "Беркут" з Внутрішніми військами підійшли з Європейської площі, а також з інших вулиць, прилеглих до Інститутської. Поламали, порозбирали і позабирали палатки і все, що там було. Руслана Лижичко, яка була на той час ведучою нашого Майдану, тремтячим від хвилювання голосом закликала: "Кияни, допоможіть нам, вирішується доля держави!". Ми згідно з "розписом" зайняли свої місця для оборони. Бачили, як з першої години ночі стали сходитись кияни. Лікарі – з червоними хрестами на білих халатах, інші – з термосами, чаєм, кавою.
Гонщик Олексій Мочаков на своєму автомобілі доставляв людей, таксисти безплатно привозили. "Пароль" був один: "На Майдан? Сідайте, безплатно!". Зранку запрацювало метро. Машиніст електропоїзда радив через мікрофон, де людям краще зійти, щоб добратися до Майдану, бо ближні станції були зачинені. Били дзвони у Свято-Михайлівській церкві, закликаючи людей збиратися. Десь на шосту годину ранку Майдан був повністю заповнений. Голос у нашої Руслани повеселішав.
Спочатку відігнали "Беркут" від Київради. Потім очистили вулицю Прорізну. Курсанти-міліціонери з такою радістю покидали вулицю Прорізну, що і на їх обличчях було "написано", що вони теж хочуть змін. Вернули Європейську площу і стали відновлювати барикади, ставити палатки.
До вечора були побудовані барикади – набагато вищі і міцніші.
І тоді став ходити Майданом анекдот: "Хто такий український мужчина? Відповідь: це той, що півроку у кухні поличку не може прибити, а на Майдані за дві години зводить барикаду".
Після цього почалося майже мирне протистояння. Але всі зрозуміли, що так тривати довго не може. 18 січня про себе заявив "Правий сектор". Горіли шини, автобуси, автомобілі. З'явились перші вбиті і поранені, пропалі безвісти. На допомогу "Беркуту" привезли "тітушок". За територією Майдану виходити стало небезпечно. Але з часом напруження спало, і я поїхав додому на лікування й відпочинок.
18 лютого до мене приїхав Ігор Верчук і каже: "Що ти робиш?" – "Працюю", – відповідаю. – "А ти, що, не знаєш, що на Майдані почалася війна?". — "Ні", – відповідаю. – "Міський голова Олег Кіндер дуже просив мене, щоб я зібрав людей і поїхали на Майдан, – каже Ігор Васильович. – Виїжджаємо о 19-й годині".
І знову мама в плач: "Ти вже звідти, мабуть, не повернешся" – "Нічого, мамо, повезе – вернусь. Всіх же не повбивають".
Вже о 18-й годині я був у штабі. Знов побачив патріотизм наших ковельчан. Під'їжджає до штабу на червоному бусі молода жінка, і каже: "Я хочу допомогти Майдану грошима".
Дістала дві двохсотки, подивилася на нас, щось подумала, ще дістала 100, і все це кинула в копилку. Потім друга молода жінка підійшла і каже: "Мій чоловік на Майдані лікарем, візьміть мене з собою.
ххх
Ситуація було напруженою. Віра Іванівна Федосюк обдзвонює своїх депутатів від ВО "Батьківщина". Знайшовся один хлопчина, який їздив по місту, а Аня, помічниця пані Віри, закликала людей.
З Ковеля і району зібралося нас 10 чоловік, і ми поїхали. В Голобах ще приєдналося 4. Десь за Житомиром нас обігнали три "швидких" із львівськими номерами з великим автобусом посередині. Подумалося: "Які ті львів'яни молодці зі своїм головою Садовим!". Вже потім ми дізналися, що "швидкі" збирали поранених, відвозили за блокпост, садили їх в автобуси і відправили до Львова на лікування.
Під'їхали до Бучі. Водії з автомобілями повернулися назад. А нас місцеві перевезли через пости під виглядом будівельників ближче до Майдану. І на ранок 19 лютого ми були вже на Майдані.
Майдан зустрів страшною картиною. Біля готелю "Козацький" лежали вбиті, накриті брезентом, горів Будинок профспілок. Вже потім ми дізналися, що там багато людей заживо згоріло. Наші палатки і все, що в нас було, пішло на загороджувальну вогняну завісу.
Там ми зустріли Володю Мовчана. Весь чорний від кіптяви, втомлений, ледь тримався на ногах. І ми – Ігор Верчук, Володя Кіндрат, Олег Клімук з Кругеля (всі – з Української Народної партії) і я — побігли на барикади.
Захисники барикад нас зустріли з радістю, бо вони були дуже втомлені. Ми зайняли першу лінію оборони. В наш бік летіли гранати, стріляли, поливали водою. Ми захищалися фанерними щитами, димовою завісою з шин, і відповідали "коктейлями Молотова" і бруківкою.
Нам повезло, що біля нас рвалися наші українські гранати. Вони тільки глушили, травили газом, а вибуховою хвилею виривало щити з рук. А біля кого вибухали російські гранати, то рвало перепонки, і вибуховою хвилею їх далеко відкидало. Тоді пробігали санітари й забирали цих хлопців до медпункту.
Коли ми були вже зовсім мокрі і втомлені, нас замінювали інші. На початку 20 лютого я уступив місце для відпочинку Вові Мовчану, а сам побіг на барикади. А ближче до обіду, снайпери стали нас розстрілювати. Куля снайпера потрапила Вові Мовчану в обличчя, а нас чотирьох біда оминула. А хіба поранило тільки Вову? Саме тоді й з'явилася "Небесна Сотня".
Вову забрали в лікарню, а на ранок, дякуючи помічниці народного депутата України Степана Івахіва Наталії Соколовій, відправили хлопця літаком у польський госпіталь. Завдяки цьому він і вижив. Пізніше влітку за рахунок нашого депутата Степана Івахіва Володя був відправлений на подальше лікування в США. Добре, що ковельчанам пощастило з народним депутатом Степаном Івахівим.
ххх
Після цих запеклих сутичок, коли "Беркут" розбігся, а влада стала народною, Олег Клімук з Кругеля каже нам: "А знаєте, мені було дуже страшно, але, дивлячись на вас, я переборював свій страх. Коли нас поливали водою, хтось ззаду підійшов і на мій щит накинув плаща, щоб вода не бігла на мене. Мабуть, цей добродій також намочився”. І стала збуватись приказка: "Сам погибай, а товариша виручай".
Ще хочу сказати про патріотизм киян. Незважаючи на заборону, вони масово звозили на Майдан шини, бензин. Жінки повні джипи привозили шин й обов'язково – каністру бензину або солярки. Деякі хлопці на "бусах" бочками це доставляли. Виїжджає, наприклад, на Європейську площу "Камаз" –самоскид, повний шин. "Куди?" – "Туди!". І за хвилину вже гора шин. Бачив, як жінка в маленькому пакетику принесла дві велосипедні шини. І за пару днів у нас на Майдані була вже гора шин.
А як старанно рвали бруківку, з якою відповідальністю! Запам'яталася жінка в дорогій білій шубі, яка навприсядки, руками збирала залишки бруківки в мішок. Чоловіки в інвалідних колясках і всі протестувальники підносили, а ті розбивали бруківку на шматки. Інші це підносили до барикад. Були цілі "заводи" по виробництву "коктейлів Молотова". І всюди здебільшого – жінки.
Чоловіки перебували на барикадах. Після 20 лютого кожна киянка, ніби відчуваючи провину перед "Небесною Сотнею", старалася нас, живих, пригостити чимось найкращим. Як вони тільки запрошували нас пообідати у них! Та й не тільки кияни. І полтавські галушки, і пампушки, і бринза з Карпат, і мед з Чернігівщини – все було.
Через пару днів після цієї бійні до нас приїхав автомайдан, автомобілів з 500. Вони нас запросили і завезли на екскурсію на дачу Януковича. Нас супроводжувала місцева жіночка. Як вона нас пригощала і дякувала!
Віктор Янукович побудував на дачі справжній рай. Свинарники з чистотою, як у хороших лікарнях, екологічна теплиця, де кожен рік міняють грунт, сад, звіринець, ставки, де плаває форель, гаражі, вертолітна площадка, площадка для гольфу, ну і дача триповерхова, з дерев'яних брусів. І все це огороджено 6-метровим парканом. За словами відвідувачів, Бог так не живе, як жив Янукович. А більшість населення нашої України ледве зводить кінці з кінцями.
ххх
Перший раз, коли я їхав на Майдан, товариш Микола мені дав 150 гривень зі словами: "Я на дивані по телевізору буду дивитись, що ти робиш на Майдані". На ці гроші я купив печива і заніс на Майдан. В наступні рази мої товариші Володя з Юрою давали мені по 300 гривень, по пару ящиків печива, сотню пар дуже хороших шкарпеток. За ці гроші я купував печиво і носив на Майдан.
Частину шкарпеток заніс до нашої волинської палатки, а частину – в "Правий сектор". Але коли пізніше перед тим, як заступати на чергування, хотів поміняти шкарпетки, їх вже не було. Тільки тоді я став пильніше придивлятись і зрозумів, як нас обкрадають. Одні – на Майдан, а другі – з Майдану. Спочатку деякі чоловіки, наші земляки, входили в довіру, а потім, набиваючи сумки, зникли безслідно.
Була в нас їдальня. Але найкраще все було для "афганців". Хоча ми з ними робили одну справу. А коли навіть простішого чогось хотіли поїсти, то кухарі-жінки влаштовували такий допит: "Де службу несеш? Що робиш? В нас мало зосталося". Після цих слів апетит зразу ж і пропадав. І не тільки в мене, а в багатьох.
Але було багато порядних наших земляків і координаторів, з якими було легко працювати: це й Сергій з Маневич, і Сергійович з Турійська, і Іванович з Любомля.
Через днів вісім після бійні, коли поназ'їжджалося стільки людей, що вже не було де й службу нести, поїхав додому.
На початку березня до мене завітав Ігор Верчук і каже: "Потрібно, Сергію, днів 8-10 поохороняти Міністерство агропромислової політики". Поохороняли. Тут майже все було мирно, крім однієї нічної тривоги. Отож, посеред березня Майдан для мене закінчився. В Ковелі щонеділі ми ходили на віче, де обговорювали проблеми народовладдя, контролю за роботою чиновників, невідворотності покарання за порушення ними Кодексу честі держслужбовця.
Дякую долі, що ще на першому Майдані ми потоваришували з Ігорем Верчуком. От як би всі такі були, як він, то давно ми жили в європейській Україні.
У нас в Ковелі хотілося б, аби влада більше дбала про людей, благоустрій міста, збереження зелених насаджень. Мені, наприклад, стало дуже боляче, коли дізнався, що рішенням міськради декілька років тому земельні ділянки на березі водосховища віддали під житлову забудову.
ххх
Події на Майдані залишилися в моєму серці назавжди. Там я побачив чесність, порядність одних і підлість інших. На щастя, других у нас менше, а тому я вірю в те, що рано чи пізно ідеї, які ми захищали у ті буремні дні, втіляться в життя. А для цього потрібно кожному починати зміни із себе: пам'ятаючи: Герої Майдану загинули за те, щоб зло і неправда назавжди зникли з нашого життя.
Сергій КОТІК,
учасник Євромайдану 2013-2014 рр.
м. Ковель.
Залишити коментар