"Добро породжувати хочеться мені…"Такий вислів я знайшла у поезії протоієрея Івана Оринчака — настоятеля парафії святителя Миколая Чудотворця в селі Колодяжному. Прочитала із задоволенням і здивуванням збірку його віршів "Фундаментальна потреба".
Чому із здивуванням? Бо ж ділиться своїм сокровенним священик. Думала: буде щось на зразок притч, проповідей… А тут — поезії. Та ще й які! Бо хіба не заставлять задуматися над своїм життям слова:
Бо той, хто жертовно проводить свій час,
Безцінні скарби на століття припас.
І наче про таких, як Янукович та подібних йому, читаю:
Отак живуть нещасні люди,
Новітнії багатії.
Будують зла й гріха споруди,
Гребучи статки чималі.
Нехай у них багато краму,
Нехай купаються в грошах,
Та той, що не будує храму,
В того злиденна є душа…
Нелегка доля випала священику. Батько помер рано, мати хворіла. Сільській дитині вижити непросто: господарство, город. А освіту здобувати треба, хоч школа за вісім кілометрів. Тому автор щиро зізнається:
Не всім дає цукерки доля…
У когось є широкі плечі,
Хтось має коштовні речі…
А я сам за життя борюся,
Давно вже проблем не боюся,
Багато чого навчився.
Ти, брате, також не плач, за життя борися і бережи в чистоті та гідності своє ім'я — такий напрошується висновок.
Священик високо цінує творчість Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка і присвячує їм свої вірші. Він дуже делікатно й обережно ставиться до слова. Леліє його, виношує, шліфує, як сам признається, "ще маєш слово довго колисати і аж тоді піднести його людям".
Слова автора ідуть щиро, від самого серця. І можна лише уявити, які емоційні і насичені глибоким змістом у цій церкві звучать проповіді отця Івана! Він дуже хоче, щоб гріх не вбив, не переміг, бо гріх вбиває душу.
Я ніколи не задумувалася над зображення Ісуса — ікона, до якої треба молитися, і все. А тут читаю, що Творця завжди зображено зі смутком і тривогою, бо "демон людськість потоптав: у багатьох в душі руїна — ні співчуття, ані жалю, сором з тіла просто втік". Автор із болем у серці благає:
Отямтеся, спиніться, люди,
Позбудьтесь злоби і ярма,
Негідно жити для облуди,
Чи ж Бог за вас страждав дарма?
Або душа його кричить:
Поглянь на землю, милий Боже,
Чи ж Ти її таку створив?
Щодень біжить багато крові,
Прокльонів, горя, сліз і зла.
Невже в такій лихій будові
Твоя Рука лягти могла?
Освідчується священик-поет у своїй незрадливій любові до України. Для нього вона — не просто земля, де народився, а рідна ненька. Закликає шанувати батьків, не скупитися на ласку і тепло, доки вони живі.
Відчувається, в якій благодатній атмосфері виростають дітки — Остап і Соломія — у цій сім'ї. А так би хотілося, щоб побільше було таких родин і щоб щасливими були усі наші українські діти!
Своє враження від збірки поезій протоієрея Івана Оринчака закінчити хочу побажанням його родині і нам усім його ж словами:
Усмішка дарує красу для лиця.
Тому усміхайтеся завжди і всюди!
Лідія ГАРЛІНСЬКА.
Залишити коментар