Найдорожчі у цілому світіСіро-голубі озерця очей розхлюпують доброту душі, яка слізьми щастя котиться по зморшкуватих щоках господині. А благородна сивина легким туманцем вляглася спочивати на скронях господаря. Ця пара стареньких сивих голубів ще ніби вчора поєднала свої долі, а вже йдуть разом життєвою стежиною 55 років…
Нелегким було їхнє життя. Обоє народилися в сім'ях селян. Марфа — в с. Крушинці, а Лук'ян — в с. Головно Любомльського району. Батьки Лук'яна потім виїхали в Одеську область, шукаючи кращої долі. Але й там бідність переслідувала родину Солодух. Часто сім'я голодувала, харчуючись аби чим раз на день.
Марфа теж не в багатстві зростала. Вона була передостанньою із шести дітей у своїх батьків. Доводилося дівчині з шести років босоніж пасти овець, а з чотирнадцяти із Крушинця до м. Любомля 20 кілометрів туди й назад ходити з жіночками на заробітки — копати картоплю. Важка праця на землі — ото й усе, що бачила Марфа. Закінчила всього 4 класи сільської школи, бо за роботою не мала змоги вчитися далі: треба було і прясти, і ткати, і в мороз на саджавці прати, і садити картоплю, і шити…
Якось у далекому 1960-му Лук'ян приїхав у гості до двоюрідної сестри, яка мешкала у Крушинці. Вона поцікавилася, чи брат одружений, а коли він сказав, що ні, то вирішила підшукати йому наречену в селі. Вибір зупинився на Марфі. Її якось закликали до хати, щоб Лук'ян побачив. Дівчина, нічого не підозрюючи, прийшла і побачила високого худорлявого хлопця. Вона й гадки не мала, що через два тижні він стане її чоловіком…
— Навіть не снилось і не здрилось, що отако, не знавши — не відавши людини, я піду заміж, — каже господиня. — Та ще й у такий світ, так далеко. То тепер приглядаються один до одного, а що з того приглядання? За місяць-два й розбіглися, хто куди. А колись не так було: оженився — та й живеш. Чи добре, чи кепсько — розходитись ніхто й гадки не мав.
Женихові дівчина сподобалася. Сестра Лук'яна пішла питати батьків Марфи, чи віддадуть дочку за її брата. Заперечень не було. І через два тижні Марфа й Лук'ян розписалися. Зійшлися найближчі дядьки, тітки на гостину, — ото й усе весілля. Не було в молодят ні таємних побачень, ні вельона, ні музик. Все відбулося швидко, але раз і назавжди. Лук'ян написав листа додому, що одружився і везе дружину. А Марфа, їдучи на чужину, все переживала, як там її зустрінуть.
— Везти з собою не було що, — розповідає мама. — Щоб купити білет на поїзд, мусила продати свій сачик. В чому стояла, в тому й поїхала на Одещину.
Свекри з двома дочками жили в одній половині маленької хатинки, а в іншій був хлів для корови. Бідність банькатими очима лупала з кожного кутка. Топити не було чим, бо там лісу немає, лише степ. Свекор на роботі виписував овечий кізяк, який сушили, різали на шматки і ним топили. Бульби досхочу і тої не було.
Марфа влаштувалася в колгосп пасти телят, яких було більше сотні. Вручну діставала з глибокої криниці воду, щоб напоїти худібку, вручну й корм роздавала.
Через рік у подружжя народилася донька Галина. Дитсадка в селі не було, тож щодень — і в дощ, і в спеку — жіночка, несучи дитя за плечима, гнала пасти телят. Ніхто ніколи не підмінив, не було ні відпустки, ні декрету, ні вихідних…
Через три роки, в надії на краще життя, подружжя переїжджає у Крим. Господар пішов працювати на будівництво, а господиня змушена була сидіти вдома, бо у них народилася ще донька Лєна. Але сільські жителі не звикли до "городського" життя, і згодом сім'я продає придбану хатину та назавжди їде на Волинь. Все-таки тут хоч земля прогодує — лише не лінуйся.
Солодухи на дев'ять років осідають у Поповичах. Марфа Вакулівна пішла у колгосп в городню ланку, а чоловік — сів на трактора. Працювали без вихідних, бо ж поле не жде: треба вчасно обробити буряки, городину. Мама рвала, стелила і збирала льон, який взимку терла і вручну тіпала.
У Поповичах сім'я поповнилася синами — Володимиром і Петром та згодом переїхала до Люблинця, де працювали заводи, було близько до Ковеля і з роботою було легше. Тут народилася у них ще одна донька Люба. Тож Марфа Вакулівна має заслужене звання "Мати-героїня" і нагороджена медаллю. Скільки-то ночей недоспано нею, допоки годувала дітей! До самого виходу на пенсію вона працювала на силікатному заводі, а Лук'ян Мойсейович — в ПМК у будівельній бригаді. Обоє заслужили в людей повагу, поженили дітей, мають 9 онуків, 6 правнуків. А 3 березня ми вітатимемо їх із 55-річчям, відколи поєднали свої долі.
Тож нехай Ваша життєва стежина, найдорожчі наші, буде довгою-довгою. Живіть у силі й здоров'ї, бо Ви нам потрібні!
Батьки учили нас добру,
Привчали змалку працювати.
Низький уклін Вам до землі,
Наші рідненькі мамо й тату!
Живіть ще довго на землі,
Життя хай квітне в буйнім цвіті.
Нехай Вас Бог благословить,
Бо Ви — найкращі в цілім світі!
З любов'ю і вдячністю — сини: Володимир і Петро, дочки: Лєна, Люба і Галина ОЛІФЕРЧУК.
На знімку: наші Мама й Тато у колі родини.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар