Справжня дочка Лесиного краюПро цю людину хочеться розповісти і скласти шану її мудрості, ввічливості, безкінечній любові до людей, до свого краю, до рідної мови. Ніколи вона не пройде осторонь будь-якої людської біди. Це – Лідія Гарлінська з Голоб.
У післявоєнні роки українці лишали батьківські пороги у пошуках кращої долі. Отак і я маленькою з батьками залишила Голоби і опинилася в далекому Казахстані. Рідною мовою розмовляли лише вдома. Батьки були чабанами, пасли отари овець, а ми, діти, навчалися в російській школі. А до першого класу я розмовляла і співала по-казахськи.
Тому, повернувшись у Голоби, у школі я сприйняла цю вчительку як взірець українського. Лідія Володимирівна для мене була не просто вчителем, а наставником, котра прищепила любов до рідного слова.
Тепер вже срібні локони спадають на її тендітні плечики, трошки вже похилені життєвими випробуваннями. Завжди усміхнена, життєрадісна. Її побачиш усюди: то в селищній раді, то в бібліотеці, то в будинку культури. А її дописи у газеті "Вісті Ковельщини" хвилюють до глибини душі.
Ходить Лідія Володимирівна в українську церкву і співає в хорі. Скрізь її пильне око бачить недоліки: там поправить килимок, там вирівняє свічечку, що похилилася. А якщо почує слово з неправильною вимовою, – тут же виправить.
Скільки у цієї жіночки енергії! І де те джерельце, яке дає їй сили, завзяття? Можливо, воно там, де на Водохреща бере святу воду, яку священик привозить із Мельниці? Бо такою ж світлою,чистою, цілющою, як та вода, є і душа Лідії Володимирівни.
Я пишаюся, що була її ученицею. Вона була і є прикладом жіночки – матері, бабусі, відданої дочки Лесиного краю. Тож хочу побажати Лідії Володимирівні довгих-предовгих років життя, щасливих і веселих подальших днів! Нехай джерельце її душі ніколи не міліє!
А в переддень Жіночого свята бажаю моїй вчительці вічної Весни у серці, радості в родинному колі!
Раїса ДАЦЕНКО.
смт Голоби.
Залишити коментар