Боротися і віритиКовельська школа № 5. Звично гамірливий коридор. Щебечуть на перервах діти.
А на стіні… Там — скромний, тихий і святий куточок, в якому вшановано пам'ять Героїв Небесної Сотні. Є матеріали і про випускника школи Олексія Тарасюка. Дивиться колишній учень-воїн зі світлини на гамірливих дітлахів і ніби до них промовляє: "Не журіться за мною. Я тільки ненадовго відійшов від вас.
Ні-ні!.. Я не помер. Просто я в іншій, Небесній країні. Не плачте, мамо. Не лий сльози, дорога сестричко. Будь мужнім, тату".
Ой, сину наш! Як не сумувати?! Чайка кигиче плачем під сірими хмарами. Над сірим горбиком сирої землі в'ється…
Ох, країно-Україно, за тебе завжди хтось ішов першим. Не шкодував життя заради тебе. Заради батька й мами. Ішли найкращі і гинули найкращі. А якби не вони, вірні сини-патріоти, то ким би ми були?
Рабами? А, може, нас уже й не було б на цьому світі? Перетворилися б на порох, який космічний вітер розвіює у Всесвіті.
Олексія накрила смертоносна хвиля вогню під Іловайськом. Снаряди впали на живе з людьми родюче поле. Апокаліпсис ХХІ століття з уяви пророка-апостола Іоана перенісся до нас сьогоднішніх. Возславмо Олексія Тарасюка — воїна, сина Землі, який зупиняв того звіра. Він його переміг.
...Рідні розшукували дороге тіло загиблого воїна. Впізнавали за особливими прикметами, власними речами. Шукали очевидців. А їх, виявляється, так само накрило крилом вогненного смерчу.
Вдивляюся у світлину Олексія Тарасюка. Крізь гамір дитячих голосів чую:
— Який це учень був! Не повірите: за 20 років мого директорування у школі я кращого учня і не згадаю. Старанний у навчанні, відповідальний у виконанні поставлених завдань, готовий кожної миті прийти на допомогу. Він і спортсмен відомий. Без перебільшення скажу, що він той, з ким не страшно у бій і розвідку йти. І в медичному коледжі був одним з найкращих.
Та що казати, коли мерехтіла поминальна свіча і стояв портрет Героя Олексія, оперезаний чорною стрічкою, сльози самі котилися по щоках і падали на землю. На ту святу землю, на якій він мав багато чого зробити для нас і радіти мирному життю, — мов сповідь, промовляє Ярослав Стасюк, директор школи.
ххх
Війна на Сході України. Звідки вона? Можливо, породження Майдану? Не раз чув таку думку. Тож хочеться почути відповідь від вчительства: "Чи є розчарування?".
Відповідь однозначна: не Майданом розчаровані, а політиками й чиновниками, що не каються і не знають, що творять.
Боролись і стояли на Майдані не випадково. Дістало! Тому ішли із пітьми з надіями на краще життя. Вірили, що поборемо корупцію, подолаємо бюрократію, заживемо, як європейці.
— Майдан висвітлив нас, українців, несподівано з іншого боку. Ми побачили, як піклуються, допомагають люди одне одному. Хто з нас не чув приказки: "Моя хата скраю — нічого не знаю"? Оцю фальсифікацію розвіяв Майдан. Він навернув нас до істинного змісту суті українця, де: "Моя хата скраю — першим ворогів стрічаю", — говорить Ярослав Стасюк. І продовжує:
— Приклад учнів нашої школи є повчальним: вони "не скраю", а перші. Одинадцятикласниця Богдана Буско однією з перших, зі своєї волі, поїхала на київський Майдан. Вона — унікум-талант: стипендії Президента була удостоєна. З центральної всеукраїнської майданівської трибуни власні патріотичні вірші виголошувала. Їхала сама, а за нею — брат і мама. Це теж наша героїня і гордість школи.
Зараз Богдана навчається в університеті. Чим не приклад патріотизму і самовідданості заради України?
Дух Майдану проник у душі. Наші вчителі проводять виховні патріотичні години. Діти в зону АТО відправляють малюнки, листи, книги, солодощі. Вчителі школи теж брали участь у волонтерстві, — захоплено розказує Ярослав Стасюк.
Хочеться миру, щастя і спокою. Але за це все мусимо боротися і не зупинятися, зціпивши зуби від болю і горя. І… вірити!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Залишити коментар