Мама МаріяПро велике і добре серце, про благородний вчинок і самопожертву голобчанки Марії Оришкевич хотілося розповісти давно. Зараз їй 87 років, і останніх кілька з них через хворобу світ жінці обмежився віконечком, ліжком і телефоном. Дуже любить читати, що дається їй щораз важче. Цікавиться пресою. Є інвалідний візок, але треба багато зусиль і часу рідним, щоб вивозити хвору на вулицю. "Мушу терпіти і нести свій хрест, як посилає доля", — каже зі сльозами на очах моя героїня і веде невеселу розповідь…
Тяжке життя довелося пройти Марії Миколаївні. Народилася в Польщі, біля самого Бугу. Сім'я була велика: п'ятеро дітей та ще батькову сестру-інваліда утримували. Голодували, а працювали на полі важко. Годували корову і коня, то батько, щоб підзаробити, підвозив до школи вчителів та учнів.
Марія закінчила 4 класи польської школи. Мріяла вчитися далі, але почалося гоніння на українців, і їх вивезли в Одеську область, де винаймали житло. А чим платити? Як жити? Корова і та пропала. Вирішили шукати щастя на Волині.
Поселилася сім'я у с. Нужелі в старій хаті священика. Всі спали на підлозі на соломі. Роботи не було і їжі — теж. Голодні дитячі очі ятрили душу батька. Тож він дуже радів, коли пощастило влаштуватися сторожем у школі, а дружину прийняли туди техпрацівницею. Маріїна сестра Зіна тоді вийшла заміж за місцевого хлопця, і її свекор дав їхній сім'ї корову. Стало легше.
Однак восени, коли всі збирали врожай (а вони ж не садили), батько із дочкою Ольгою пішли по зачищених полях шукати, може, яка картоплина залишилася. Назбирали 12 кілограмів — і їх зловили. Був суд, обом дали по 12 років тюрми і відправили у Магаданську область на лісозаготівлі. А вдома конфіскували все, забрали й корову…
Голод гнав дітей у поле, де залишилися колосочки. Терли їх у руках і мололи на жорнах. Коли мама виймала з печі хліб — плакали від радості, цілували хлібину, берегли, щоб і крихта не пропала. Тяжко працювали всі в полі. А тут почалася ще й війна з фашистами. Не оминула й Нужеля. Дотла згоріла їхня оселя.
Після війни сестри влаштувалися на роботу в Голобах: Марія в аптеку, а Зіна — в поліклініку. Склали трохи грошей, і Зіна поїхала в Рожище по зерно. Однак повернулася в сльозах, бо вкрали гроші. Через деякий час Марія пішла по зерно в Ковель. Худенька, в тяжких солдатських черевиках, а за плечима — 16 кілограмів жита. Довгою і виснажливою була дорога назад, та сил додавала думка, що несе життя рідним.
Пізніше теж із сестрою пішли у с. Сільце купувати хату. Розібрали стареньку і перевезли в Нужель. У вільний від роботи час жали на покрівлю очерет, який до крові різав руки.
Аж відпустили раніше батька із сестрою. Незабаром Ольга вийшла заміж. Молодята перевезли хату з хутора і теж жили в Нужелі. Працювали в колгоспі, мали троє діток, а після четвертого — Колі Ольга тяжко захворіла: було зараження крові. Лікарі сказали негайно забирати дитя, яке захворіло від материнського молока. Взяла хлопчика Зіна, але було важко, бо мала свого маленького сина. Тому забрати дитинку відважилася добра Марія.
Хлопчик часто хворів, декретної відпустки не давали, а Марія мала відповідальну роботу в аптеці. То допомагати глядіти дитя приходила з паличкою хвора мама з Нужеля.
Підріс малий, і Марія Миколаївна встигала скрізь: бездоганно виготовляла і видавала ліки в аптеці, віддавала всю душу Колі, який став для неї змістом життя, її сином (ради нього пережила і зраду близької людини), ще й друзів виручала — випікала і готувала різну смакоту, що перейняла від матері. Найбільше хвилювання жінка відчула, коли хлопчик промовив перше слово "мама". Так вона вирішила раз і назавжди присвятити себе йому.
Ріс Коля, формувався як людина. Мама Марія добігала у дитячі ясла, щоб його заспокоїти, не пропустила жодних батьківських зборів, усі нерозтрачені почуття і любов віддавала синові, виховуючи його охайним, чесним, привчала до праці, книги. "Прокинуся, слухаю, як дихає синок, чи не розкрився…", — згадує вона із щасливою усмішкою.
Закінчив Микола залізничне училище у Чернівцях з “відзнакою”. Мама наполягла, щоб здобув вищу освіту, хоч і важко було їй матеріально. Закінчив і Київський залізничний інститут, тепер працює провідником разом з дружиною Оксаною. Стараються син з невісточкою щораз добігти до мами. Тішиться бабуся, що онуків — Сергія та Юрка — привчають до праці, виховують патріотами. Тато возив їх навіть у Київ на Майдан Гідності, що спонукає зовсім по-іншому сприймати життя. Своїми враженнями онучок ділився і з бабусею, яка дуже переживає за те, що діється в Україні.
Дивлюся на цю згорьовану жінку з великою повагою і співчуттям та пригадую поезію Лесі Українки:
Хто не жив посеред бурі,
Не збагне журби безсилля,
Той не знає всеї муки
Примусового безділля…
"Возився зі мною Коля по лікарях. Нічого не допомогло. Відмовили ноги", — бідкається Марія Миколаївна. Щораз чекає вона дітей, онуків, рідних, щоб хтось із приятелів зателефонував. Коли я зайшла у кімнату, то якраз племінниця Леся підгодовувала свою тітоньку, а та все просила: "Прийди ще ввечері хоч на кілька хвилин…".
Хочеться побажати цій хорошій людині міцного здоров'я, щастя, добра і терпіння. Хай повниться ласкою і теплом її хата, бо це заслужила вона у Бога та в людей!
Лідія ГАРЛІНСЬКА.
смт Голоби.
НА ЗНІМКУ: мама Марія із сином.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар