Дороги його життя19 серпня 1922 року в місті Сумах у сім’ї робітників народився син – Микола. Згодом сім’я поповнилася ще двома синами. Як і всі батьки, Іван та Євдокія Вітковські мріяли про гарну долю для своїх дітей. І все б здійснилося, якби не Велика Вітчизняна… Двоє із трьох братів Вітковських пішли на війну. А повернувся лише один – Микола. Олександр загинув на фронті. А наймолодший Володимир був на той час ще підлітком, тому впродовж чотирьох воєнних років залишався поряд із батьками.
Коли Миколі Вітковському було 18 років, його призвали в армію у військовий польовий запасний полк. У складі різних полків та батальйонів йшов із боями до Перемоги. Визволяв Білорусь та Польщу. Втрачав фронтових побратимів, та не втрачав надії, що повернеться додому, до рідного міста, до батьків. Перемога над фашистською Німеччиною застала старшину Вітковського на річці Одер в місті Бреслау.
Ще кілька років після війни продовжував служити в Радянській Армії. Так і потрапив у військову частину до Ковеля. Згодом служив у Підмосков’ї, звідки демобілізувався.
У роки війни фашисти спалили батьківську 
хату, тому повернення сина найрідніші люди чекали з нетерпінням. Разом із братом Володимиром відбудували дім та почали будувати власні життя.
1947 року Микола переїхав у Ковель, маючи запрошення на роботу у військово-продовольчий пункт. Неодноразово у справах бував у Хмельницькому, де й уподобав собі гарну дівчину – Лізу. У 1950 році вони одружилися і оселилися в Ковелі уже назавжди. Згодом у них з’явився єдиний син – Валерій. У щасливому шлюбі подружжя Вітковських прожило 26 років. Хвороба забрала його вірну дружину досить рано. З того часу Микола Іванович один. Єдиною підтримкою і опорою для батька до нині залишається син.
Колишній фронтовик має 43 роки трудового стажу, з них 35 працював у відділі робітничого постачання станції Ковель на різних посадах. Майже 30 років Микола Іванович — на заслуженому відпочинку.
Про фронтові дороги йому нагадують пожовклі фото, які дотепер займають почесне місце у сімейному альбомі. А ще – численні нагороди, яких у ветерана майже два десятки. Це — ордени Вітчизняної війни ІІ ступеня, «За мужність», медалі «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною» та інші. А в 2010 році з нагоди 65-річчя Перемоги Миколі Івановичу було присвоєно чергове військове звання – підполковник у відставці.
У повоєнні часи ще не раз зустрічався з фронтовими побратимами. Та роки беруть своє. Відходить в історію Велика Вітчизняна, а разом з нею йдуть у Вічність ветерани-визволителі. Серед тих, з ким довелося розділити солдатський хліб, Микола Вітковський залишився один.
Та у Ковелі у нього чимало друзів, про яких він залюбки розповідає. Це – Олексій Павлович Білоносов, Андрій Михайлович Ткач, Андрій Митрофанович Неплій та інші. У них чимало спільного – усі вони воювали, усіх доля привела у Ковель. Вони й тепер разом – у будні і свята. Тож на 90-літній ювілей Микола Іванович не буде самотнім. Колишні колеги, друзі, рідні складуть чудове товариство ювіляру.
Його життя – особливе і водночас таке, як і у тисяч людей його віку, на чиїй долі позначилася війна. Він був щасливим, і разом з тим його життєву дорогу не минули біль та розчарування. У спогадах ветерана – хвилини радості і смутку. Усе це складає дорогу довжиною у 90 років, яку Микола Іванович пройшов із честю та гідністю, захищаючи рідну землю від ворога і працюючи на її відбудові у мирний час.
Наталя МИХАЙЛЮК.
НА ЗНІМКАХ: Микола Іванович ВІТКОВСЬКИЙ у різні періоди життя.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар