Не все склалося…Іван після політехнічного інституту знав лише роботу — працював інженером у колгоспі. Називали його "технічним хірургом". Бо будь-яку машину, трактор, комбайн поремонтує. Мало того: і побутову техніку, швейні машинки в селі несли до нього. Ні в будні, ні в свята не мав спокою. Але Іванові було від того задоволення. Адже як не підвезти кума до дружини у пологовий будинок, коли в того машина не заводиться? І так кожному не відмовляв.
Сестри жартували, що за роботою не буде коли й одружитися. А він обіцяв спочатку їх заміж повіддавати. І вже незабаром на батьківському подвір'ї відшуміло два весілля сестер, а Іван все холостякував…
Прислали у колгосп нового агронома. Це була молода дівчина Василина — беручка до роботи, знаючий спеціаліст. Вона зустрічала світанки і вечірню зорю в полі. Там, у полі за роботою, і зустрівся інженер з нею. Спільні інтереси їх швидко здружили. Та коли Іван запропонував Василині одружитись, вона і зраділа, що розбудила в хлопця взаємне почуття, і заплакала.
— Чого ти плачеш? Не такого чекала? — запитав Іван.
— Кращого і не треба, та є одне "але"…
— Ти заміжня? Може, я припізнився?
— І так і ні.
— ?
— Маю нешлюбного синочка. От і втекла, залишивши його у батьків, бо все питав, де його тато. Сказала, що поїду по тата і привезу його…
— А я знав про це, хоч ти й здалека до нас прибула. Зустрів якось однокласника, твого земляка, і він у розмові сказав, що ти з його села.
— Від себе не втечеш, — зітхнула Василина. — І що він ще про мене наговорив?
— Що ти хороша дівчина, але довірилась пройдисвіту.
— Це правда, бо як узнав, що буде батьком, злякався і подався у світ — уже кілька років ні слуху ні духу.
— Жалієш за ним?
— За ким жаліти, коли його немає.
— Ото завтра поїдемо до твоїх батьків на заручини, заодно і привезеш синові батька…
Так і сталося. Зажили щасливо Іван з Василиною. Малий Дмитрик від тата не відходив. Всі раділи, особливо Іванові батьки, що син щасливий.
Проминув рік. Коли це прибув "з далеких світів" справжній Дмитриків батько і відразу заявив на сина свої права. А ще просив у Василини прощення, бо він тоді, мовляв, злякався пелюшок, а тепер синок підріс. І натякнув молодій жінці, що коли не пробачить та не зійдеться з ним, то одружиться в цьому селі і щодня ходитиме до Дмитрика — і жодний суд цього не заборонить.
І заради спокою сина Василина поступилася своїм щастям та виїхала, розлучившись з Іваном. Розставання було дуже важким, Іван вмовляв дружину подумати, не поспішати. Але дуже вже мучив словами і діями батько Дмитрика, який переманював сина різними подарунками.
І знову Іван став холостяком. Про друге одруження не було й мови. А цікавим казав, що однолюб. Хоча душевна рана постійно ятрилася.
Знав чоловік лише роботу. Допомагав сестрам із племінниками, був їм хрещеним батьком. А коли повмирали його батьки, обміняв хату на квартиру у місті і переїхав туди.
Племінники жили у нього, коли були студентами, а найменший, оженившись, залишився у дядька, разом з ним відкрили автосалон, бо теж був інженером.
…Якось у майстерню до них зайшов молодий чоловік і попросив оглянути машину. Слово за словом — і з'ясувалося, що це Дмитро, син Василини.
— Ви знаєте, а мама не раз повторює, коли їй важко на душі, що зробила в житті фатальну помилку: нанесла глибоку рану чудовій людині. А тепер хоч не кажи їй про нашу зустріч, що ви так і не одружилися — буде ще більше страждати…
— Значить, вона не забула мене і любить досі, а я її теж ніколи не забував. Мабуть, справжнє почуття ніколи не гасне…
Валентина ОСТАПЧУК.
Залишити коментар