Політикою ситий не будеш, але обійтися без неї неможливоІноді чи то жартома, чи то всерйоз кажуть: «Політикою ситий не будеш».
З одного боку, ніби й правильно. Бо якщо подумати, то хліборобу в полі чи робітнику за верстатом абсолютно байдуже, в які політичні ігри бавляться наші можновладці, які хитромудрі ходи вигадують, які один одному пастки розставляють.
Людям головне, щоб був хліб і до хліба, щоб платили нормальну зарплатню, а діти й онуки мали пристойне майбутнє.
З другого боку, цивілізоване життя громадян неможливе без цивілізованої політики. Бо недарма ж кажуть: «Якщо ти не цікавишся політикою, то рано чи пізно політика зацікавиться тобою». Так було, є і, мабуть, буде завжди.
ПУЛЬС ПОЛІТИЧНОГО життя особливо відчувається нині, коли українці вступили у період підготовки до чергових парламентських виборів. Не раз обдурені і потішені нездійсненними обіцянками в минулому, розчаровані, здавалося б, в усіх і в усьому, вони все-таки щиро сподіваються, що цього разу буде інакше, що до Верховної Ради вдасться обрати ділових, патріотично налаштованих народних депутатів, котрі започаткують якісно нову сторінку в історії сучасної України – світлу, оптимістичну, справді європейську.
На превеликий жаль, реальність така, що змушує дедалі більшу кількість людей замислюватися над тим, а чи ж правильним шляхом ми йдемо, чи в інтересах народу насправді працюють наші можновладці, чи вдасться зберегти омріяну віками Незалежність держави, яку на двадцять першому році деякі політики-інтригани ставлять під сумнів?
Ось уже й вихованець ленінського комсомолу, незмінний вождь КПУ Петро Симоненко, родина якого володіє, виявляється, не такими вже й маленькими статками, ставить питання про референдум щодо герба і прапора України, до яких у нього та його однодумців не може бути довіри, оскільки під ними «націоналісти співпрацювали з фашистами». При цьому пан-товариш Симоненко «забуває», що і під червоним прапором Сталін тісно співпрацював з Гітлером, організовуючи спільні радянсько-німецькі паради, закликаючи вчитися у фашистів порядку і дисципліні, щедро постачаючи до 22 червня 1941 року включно продовольство у гітлерівську Німеччину. Не кажу вже про мільйони убієнних під таким прапором у 30-40-50-их р. р. ХХ століття, що було засуджено навіть самими комуністами на ХХ з’їзді КПРС.
Є й інші аж надто тривожні факти, які підтверджують правильність сказаних вище слів про роль політики в житті кожного із нас.
Один з таких фактів – прийнятий із грубими порушеннями діючого регламенту Верховною Радою і підписаний Віктором Януковичем днями так званий «мовний Закон».
З цього приводу Заслужений працівник культури України Іван СИДОРУК у телефонній розмові сказав:
– Цим Законом «розвели, як телят» не тільки пана Литвина, який робив хорошу міну при поганій грі, а цілий народ. Особливо мені образливо за тих представників нібито української інтелігенції, яким, зібравши у Криму, Президент України обіцяв мало не золоті гори, а буквально на другий день підписав той горезвісний Закон.
Далі Іван Васильович, котрий впродовж багатьох років досліджує життя і творчу діяльність Лесі Українки, Івана Франка та інших видатних діячів української культури, зауважив:
– Зрада наших псевдоінтелектуалів, включаючи і академіка Володимира Литвина, української національної ідеї тим більше прикра, що навіть у лиху пору самодержавства, а конкретно 1884 року, з благословення матері Олени Пчілки наша славна землячка Леся Петрівна Косач вперше підписалася під своїм твором «Конвалія» псевдонімом «Леся Українка». Чи варто говорити, наскільки це було небезпечно у той жорстокий час, коли царат нещадно карав всіх, хто насмілювався відстоювати право українців на рідну мову і літературу, коли лютувала цензура і царські сатрапи були готові нещадно розправитися з будь-ким, кого запідозрювали у неблагонадійності і нелояльності до режиму?
А чим ризикував пан Литвин та тисячі йому подібних академіків та письменників, котрі не стали на повен зріст на захист української мови, не сказали рішуче: «Ні!» українофобам?
Важко не погодитися з Іваном Сидоруком. Бо надто покірливо сприйняло суспільство хитрий і підступний Закон про засади мовної політики. Та й Об’єднана опозиція зарекомендувала себе тут не найкращим чином. А проте цей Закон – то лише початок великої зради, до якої причетні і наші державні мужі, і пристосуванці-інтелігенти, і продажні писарчуки-журналісти.
І як тут не пригадати Ростислава Братуня:
Ти Українкою назвалась,
Немов за біль всіх матерів.
За всіх сестер немов поклялась,
Сумлінням, совістю їх стала,
Ввібравши ласку їх і гнів.
Тебе хотіли розтоптати,
У тебе цілились кати,
Бо знали: матір розіп’яти –
Тоді вже роду не бувати.
Але безсмертна, вічна ти!
Тобі – пшеничний колос спілий!
Тобі – блакитний льону цвіт!
Тобі – державний голос смілий,
Усім народам зрозумілий.
Тобі – натхнення наших літ…
Важко щось додати до цих слів. Але дуже сумніваюся, що їх прочитає Володимир Литвин, як, зрештою, й інші «перекинчики». Інакше б думали, що роблять. Бо в історію можна увійти, а можна, грубо кажучи, вляпатися.
Тему підтримки і захисту рідної мови порушила й ветеран педагогічної праці з Голоб Лідія ГАРЛІНСЬКА. При цьому вона наголошує:
«Доки не прозріємо ми самі, доки не заговорить у нас совість і не пробудиться почуття патріотизму, доти ми будемо людьми «другого ґатунку» і не доб’ємося нічого путнього.
Прикро вразила нещодавно розмова із вчителькою, яка має вищу освіту, котра заявила: «А мені все одно, яка мова буде державною!». Хіба такий педагог зможе виховати в учнів любов до України, пробудити почуття патріотизму, коли воно у неї самої відсутнє?».
Далі Лідія Володимирівна продовжує:
«Любов до рідної мови – найприродніше, найглибинніше людське почуття. Його слід розвивати з раннього дитинства, зміцнювати і збагачувати. Дмитро Павличко писав:
О, рідне слово, що без тебе я?
Німий жебрак, старцюючий бродяга,
Мертв’як, оброслий плиттям саркофага,
Прах, купа жалюгідного рам’я!
Поет і просить, і наказує, звертаючись до Слова: «Дзвени в моїм і правнуковім домі!».
Гарно сказав й Сидір Воробкевич: «Мово рідна, слово рідне, хто вас забуває, той у грудях не серденько, тільки камінь має». Отож, той, хто цурається рідної материнської мови, сам засуджує себе на злиденність душі, стає безбатченком. Любов до рідної мови не тільки не заперечує поваги і шани до інших мов, а, навпаки, – плекає інтернаціоналістичні почуття».
Що ж, можемо лише подякувати Лідії Гарлінській за її патріотичну позицію, висловлену у листі до редакції. На жаль, в редакційній пошті подібних дописів небагато.
Незважаючи на те, що маємо на Ковельщині чималий загін інтелігенції, громадсько-політичних активістів, вони не надто активно захищають рідну мову, виступають проти нової хвилі русифікації, яка дедалі помітніша в Україні. Принаймні з цього приводу виступили в газеті люди, яких на пальцях можна перелічити: це Любов Бай з Голоб, Яків Лавренко і Анатолій Семенюк з Ковеля, а також школярка Оксана Буско, яка може бути прикладом громадянської мужності деяким дорослим.
Так і хочеться запитати: «А де ж решта наших націонал-патріотів, вчителів-словесників, істориків, краєзнавців? Невже вам байдужа доля не тільки мови, а й усієї України?». Бо саме про долю держави нині йдеться. Не буде української мови – не стане Української держави. Бо, як сказав нещодавно в інтерв’ю газеті «День» народний депутат України Олесь Доній, «сьогодні влада свідомо ущемлює українську мову та культуру. Можновладці розуміють, що чим більше буде російськомовного населення, тим довше вони залишатимуться при владі».
Можновладці це розуміють. А ми з вами?
Тему єдності національно-демократичних сил, злагодженості їх дій у боротьбі за утвердження Незалежності України порушив голова Ковельської районної партійної організації Українська платформа «Собор» Павло Ризванюк. Свої роздуми він назвав: «Опозиція… Чи буде вона створена?».
«Тривалий час точаться розмови про об’єднання демократичних сил, – зазначає пан Павло. – Формально сьогодні таке об’єднання ніби й відбулося. Але воно далеко не таке, яке мало б бути.
3 грудня 2011 року УРП «Собор» об’єднався з «Українською платформою». Тепер назва партії – «Українська партія «Собор». Очолює її народний депутат України Павло Жебровський.
Деякий час тому наша партія звернулася до керівників Об’єднаної опозиції з пропозицією ввести активістів «Собору» до складу Комітету опору диктатурі (КОД). Однак відповіді не було. Виникає запитання: то є у нас об’єднання демократичних сил чи просто балачки про нього заради популізму?
Можна згадати і 6 вересня 2005 року, коли у Верховній Раді обговорювали законопроект про визнання УПА воюючою стороною у Другій світовій війні. Законопроект не пройшов. А чому? Бо за нього не проголосували фракції КПУ, Народної партії, Партії регіонів і БЮТ. «За» були тільки члени «Нашої України» – 70 депутатів.
І знову хочеться запитати «бютівців»: чому ви не віддали свої голоси за хлопців із сіл Ковельщини та нашого міста, які поклали свої життя за наші Незалежність і свободу? Адже саме «завдяки вам і таким, як ви, вони й досі лежать в невідомих могилах із тавром «бандитів» і «ворогів народу».
На закінчення Павло Ризванюк висловлює впевненість у тому, що на наступних виборах до Верховної Ради люди оберуть гідних представників опозиційних сил, справжніх патріотів.
При цьому наголошує: «Але обирати слід людей, яких знаєте і які по-справжньому дбають про народ, створюють робочі місця і які доступні простому люду. Не треба думати про прибульців з інших міст, які нічого конкретного не зроблять, бо хочуть тільки одного – бути у Верховній Раді.
Слава Україні!».
Аж два листи надіслав наш постійний дописувач, невгамовний і діяльний ковельчанин Роман КІНАШ. В першому дописі він аналізує проблеми розвитку української культури, маючи на увазі наші мову, історію, літературу, спорт, медицину, а також соціальний захист населення.
З гіркотою пише пан Роман про занедбаність цієї сфери в Україні, посилаючись на засилля іноземщини в радіо-й телепросторі, засобах масової інформації, на естраді тощо. Його, зокрема, непокоїть, що у конкурсах Євробачення впродовж останніх років беруть участь аж ніяк не україномовні співаки, хоч наша країна має чудові пісенні традиції, започатковані Соломією Крушельницькою, Анатолієм Солов’яненком, Дмитром Гнатюком та іншими видатними особистостями.
Така ситуація мала б схвилювати Раду національної безпеки і оборони, Міністерство культури, але звідти – ані пари з вуст, хоч мова йде про загрозу національній безпеці держави. Обурює Романа Кінаша й марнотратство бюджетних коштів при проведенні Євро-2012, які пішли на спорудження дороговартісних спортивно-розважальних об’єктів в той час, як гроші потрібні на більш нагальні потреби – житлово-комунальне господарство, яке перебуває в жалюгідному стані, заробітні плати й пенсії тощо. І це при тому, що наші футболісти здобули в чемпіонаті більш, аніж скромні результати.
«А ось в шаховому спорті, – наголошує Роман Іванович,– українці постійно перебувають на провідних позиціях як у Європі, так і в цілому світі. Але шаховий спорт тримається в нас на «голому» ентузіазмі шахістів, чим і пояснюється масова міграція багатьох із них за кордон. Так, багаторазовий чемпіон СРСР, гросмейстер світового рівня О. Білявський грає за Словенію, за неї ж грає Ганна Музичук зі Стрия Львівської області. Грандгросмейстер Сергій Карякін емігрував в Росію. І таких прикладів – десятки.
Тому й постає запитання: чому такі неповага і неувага у влади до цього виду спорту – найбільш інтелектуального і високодуховного? Соромно говорити, але нас тут випередили Вірменія, Азербайджан, Росія, а також Угорщина, Туреччина, Болгарія та інші цивілізовані держави світу».
Образу пана Романа можна зрозуміти, бо, по-перше, він сам – досвідчений шахіст, а, по-друге, мільйони гривень на види спорту, які дають прибуток власникам різноманітних клубів і за які виступають здебільшого вихідці із африканських країн, і копійки на шахи – це, м’яко кажучи, явний перегин.
На підтвердження своєї думки ветеран праці, Заслужений донор, ветеран шахового спорту Р. Кінаш наводить, на його думку, кричущий факт: на проведення фіналу особистої першості України серед інвалідів-шахістів у 2011 році не знайшлося грошей! І це в той час, коли значна частина правлячої еліти країни купається в розкошах.
В другому листі наш дописувач торкається більш «приземлених» проблем. Його, зокрема, хвилює невпорядкованість подвір’я довкола приміщення, де навчаються початкові класи ЗОШ № 1, по вулиці Кониського. Там – суцільні ями. Невже цього не бачать місцеві комунальники, керівники управління освіти, врешті – дирекція школи? То, може, нарешті знайдеться кілька тонн асфальту, щоб «закрити» питання?
На думку Р. Кінаша, потрібно навести лад із зберіганням книг у бібліотеках, бо ситуація, яка склалася, вимагає негайного втручання влади. Адже книга – це найдорожчий скарб цивілізації.
«Все починається з малого, – цими словами завершує пан Роман свої нотатки. – З малого починається і держава, яка сьогодні на 21-му році життя виглядає дещо дивно, бо наші «слуги народу» все роблять для того, щоб вона зникла з карти світу. І починають з «малого» – мови, культури, історії…
Схаменіться, будьте людьми! Пора вже взятися за розум і усвідомити, що не туди ви йдете, безбожники!».
Звичайно, оглядом вищезгаданих листів не обмежується редакційна пошта. Можна не сумніватися, що в міру наближення парламентських виборів активність читачів «Вістей Ковельщини» зростатиме. Не обіцяємо, що всі їх дописи в повному обсязі побачать світ на шпальтах газети, бо це просто неможливо фізично, але найцікавіші думки і судження постараємося оприлюднити.
Володимир ПЕТРУК.
P.S. Як повідомила нам вчора директор централізованої бібліотечної системи Галина БОЖИК, роботи з ремонту бібліотечних приміщень розпочаті, на що виділені відповідні кошти. Будемо сподіватися, що позитивний результат не забариться.
Залишити коментар