Нотатки із зони АТО
Начкар
Те, що в мого товариша псевдо "Начкар", я дізнався тільки тут. Для мене він був завше "Жека". Відверто кажучи, до "Жеки" в мене якесь особливе ставлення, я навіть не можу висловити, що то є. Повага, шана чи чоловічі сантименти — я не знаю. Щось воно таке є.
"Начкар" творча особистість, він знається і кохається на парковій скульптурі. Тим і заробляв собі на життя. Донедавна заробляв. Сьогодні "Жека"– воїн, дуже хороший воїн, нагороджений Президентом орденом "За мужність". Завдання командира – не бігти поперед свого війська з револьвером, а навчити підлеглих виживати і перемагати в сучасній війні – кредо "Начкара". Йому це вдається.
Під новосвітлівкою "Начкар" завдяки нестандартним діям знешкодив та взяв у полон значну частину особового складу сепаратистського блокпосту. А потім, коли в бій вступили російські війська, посилені танками та самохідною артилерією, успішно відбивав атаки ворога і протягом двох тижнів виводив своїх воїнів з-під удару. До честі товариша, жоден Воїн не загинув!
Військовий талант "Начкара" проявився ще на Майдані: в парі із "Сабуром" вони наводили жах на "беркутівців", вдвох сміливо могли протистояти десяти чи навіть більшій кількості супротивників. І це є правда.
А ще "Жека" — воїн честі. Серед бруду війни він – воїн світла.
Шкода казанка
Нарешті настало затишшя після багатогодинних обстрілів та перестрілок. Виснажені бійці, підшукавши більш-менш безпечні місця, просто "повирублювалися". Втома валила з ніг "Начкара", але він мусив розмістити по периметру караули і ще приготувати якийсь гарячий наїдок. Хлопці добрих годин вісім нічого не їли.
В кутку розбомбленого подвір'я розпалив невеличке вогнище, диму майже не було, то, можливо, ворог і не догледить. Дістав із наплічника свій невеличкий улюблений туристичний казанок, швидко начистив картоплі, залив водою – і на вогнище. Закипить вода, лишиться додати трішки тушонки, і страва для хлопців готова. Ця думка заколихувала "Начкара" і він поступово впадав в дрімоту.
Снилося, що він з друзями – на березі озера рідної Волині. Немовби хлюпотіла вода в припнутий човен, а в казанку весело булькотіла справжнісінька юшка. Видіння було таким яскравим, наче не "ніби", а насправді…
Хтось легенько штовхав в плече, крізь сон не розумів, що тому чоловікові потрібно. Важко відкрив повіки – перед ним стояв взводний: "Начкар", вставай, привезли пораненого, потрібно надати допомогу". Сон, ніби озерною водою, змило, скочив на ноги, кинув погляд на казанок, вода мала ось-ось закипіти. "Встигну", — майнула думка. Відійшли кроків із двадцять, як раптом несподівано засвистіло в повітрі. Вони дружно впали, втулилися в землю. За спиною важко гупнуло, засвистів в повітрі казанок, бренькнувся об стіну і пляцком впав до долу.
"От, б…, наїлись…", – подумав "Начкар". Обережно підвелись — на місці вогнища курявіло від влучення міни. "Ех, шкода казанка", – подумав "Начкар.
“Коваль”
Вперше я побачив його, коли він в'їжджав на територію частини верхи на джипі. Поли кожуха розліталися, наче крила птаха, шапка-вуханка тріпотіла вухами на вітрові, а він хижо поглядав з-під лоба на оточуючий світ, міцно вчепившись руками в чепіги свого ДШК.
Джип прогарчав повз нас на шаленій швидкості, обдавши смолистим димом, різко загальмував, і той, хто стояв верхи в кузові автівки, шпарко зіскочив на землю і підійшов до гурту. Міцний потиск руки, чіпкий прискіпливий погляд синіх, як блакить неба, очей і привітання: "Слава Україні!". Вуса, борода, міцна статура надавали йому вигляду козака-запорожця. Хоча звідки він родом, я до сих пір не відаю.
Щораз, входячи до приміщення, він вітається: "Слава Україні!". Сідаючи до столу, читає молитву, при цьому інколи, дуже рідко, може вставити “солене” слівце. Постійно перебуває в стані бойової готовності, зброю має при собі. Спати лягає на короткий час одягнутим і зі зброєю.
Два дні пильно вивчав нашу поведінку, а на третій день підійшов до мене і запитав, чи я маю гранату? Я сказав, що маю РГД-5. Добре, але не зовсім, відповів "Коваль" (такий позивний має цей козарлюга). Порився в своєму рюкзаку і простягнув Ф-1. Я з цікавістю поглянув на "Коваля". "Айдарівці" в полон не здаються”, – пояснив козарлюга і вийшов з приміщення. Еге ж, подумав я собі, і поклав гранату у підсумок.
Тісний світ
Вона багато курить, як на мене, то дуже багато. Їй всього лиш двадцять років, із них вже більш, ніж півроку – на війні. Висока, струнка, жива, вся така собі "пацаняча", у всьому намагається бути із чоловіками на рівних. Їй подобається бути воїном, хоча визнає, що це не жіноча справа.
Якось молоді вояки розповідали про свої родини, на що вона зауважила: якби робилась сімейна світлина, то вся її родина сфотографувалась би зі спортивними медалями, лиш вона зі зброєю. "Мій тато — Олімпійський медаліст із веслування на каное", – гордо зауважила дівчина. І тут ми з нею "запали" на розмову майже на годину.
Її тато – учасник мюнхенської Олімпіади, срібний призер в Монреалі та бронзовий на московській Олімпіаді, багаторазовий чемпіон світу. Цей титулований спортсмен був кумиром для тисяч юнаків і дівчат мого покоління, в тому числі – і для мене. Дівчина говорила, що в її родині всі спортсмени, лиш вона – воїн. На кінець розмови я запевнив, що батьки можуть пишатись своєю донькою. Думаю, їй було це приємно.
Я особисто не був знайомий із батьком дівчини, але мав за честь познайомитись із його донькою. Ось такий тісний світ.
“Скеля” – учасник АТО.
(Далі буде).
Залишити коментар