Її Батьківщина — Україна
Чувякіна Зінаїда Олександрівна — росіянка, але любить Україну, як свою рідну Батьківщину, бо все своє життя прожила в Ковелі. Народилась жінка в м. Юрьєві-Польському Володимирської області. Це за 200 км від Москви у 1927 році в сім’ї службовців. Мати була телефоністкою, а батько — кухарем. На той час в сім’ї було четверо дітей.
Зіна в школі вчилася добре, була активісткою, спортсменкою. Оскільки, на щастя, війна “обійшла” місто, де зростала дівчина, стороною, мала змогу закінчити 10 класів. У вільний час допомагала мамі по господарству та доглядати молодшу сестру.
Батька дівчини з першого дня війни забрали на фронт. Зіна на той час була за 40 км від дому в гостях у їхньої дівчини-квартирантки Дусі. По телефону ( а телефон був єдиний на все село — лише в сільраді) повідомили Зіні, що батька забирають на фронт. Тоді їй було 13 років. Дуся запрягла коней і швидко повезла подругу додому, аби та попрощалася з татом.
Дякувати Богу, батько, пройшовши усю війну, у вересні 1945 року повернувся додому живий і здоровий.
Згодом у сім’ї народилося ще двоє дітей, тож жити стало сутужно. Зіна в той час закінчила 10 класів і поїхала до Москви, де жила її бабуся, аби вступити до педінституту. Успішно склавши екзамени, стала студенткою. Однак провчилась там лише рік.
Повернувшись влітку додому, дівчина почула від матері: "Зінуля, я тобі нічим не можу допомогти, бо ж у хаті ще шестеро дітей, і всі хочуть їсти. Тож переводься на заочне навчання, і їдь до тітки в Україну, у Ковель".
Тітка, на відміну від багатьох інших, жила, не голодуючи, бо ж мала корову, латочку землі. Але задарма у неї ніхто нічого не їв. Вона примушувала племінницю доїти корову, прати, варити їсти. Та молодій дівчині було важко, тож вона попросила дядька, аби той підшукав їй роботу. Чого, мовляв, вона буде дарма їсти тітчин хліб?
Дядько влаштував Зіну на роботу у відділ кадрів на залізницю, бо та мала гарний почерк. Однак, дівчина мріяла про подальше навчання. Із інституту їй надіслали відповідні завдання, щоб вона могла вчитися заочно. Але під час військових дій у Ковелі було вщент зруйновано бібліотеку і не було де взяти відповідну літературу. Отож, з навчанням у інституті довелося розпрощатися.
На залізничному вокзалі в Ковелі працював диспетчером Данило Чувякін, який після демобілізації потрапив у Ковель, оскільки проходив військову службу в залізничних військах. Родом же сам —з Уралу.
Запала йому в душу Зінаїда. Два роки хлопець придивлявся до дівчини, а згодом запропонував одружитися.
На Різдво Зіна повезла Данила, який був сиротою, знайомити зі своїми батьками. На той час харчі були дуже дешеві, тож майбутній зять накупував повний чемодан всілякої смакоти, щоб можна було справити хоч якесь весілля.
Тож відгуляли скромненьке весілля, однак молодят не розписали, оскільки у них була не місцева прописка.
Повернувшись назад у Ковель, Зіна з Данилом розписалися у своєму рідному місті. Зінаїда Олександрівна назавжди запам’ятала той день. У них тоді було лише 5 рублів, на які вони чоловікові купили пачку "Біломору", а їй — шоколадку. Ото й усе "торжество".
Рівно через 9 місяців народилась дочка Люда, а через 5 років — Наташа.
Молодим людям дуже хотілося вчитися. Але 2 дітей не було на кого лишити. Тож згодом Данило вступив у Київський механічний технікум зв’язку, який закінчив з “відзнакою”. Далі — інститут залізничного транспорту.
Зіночці теж хотілося вчитися, але чоловік сказав:"Два інженери в одній хаті не повинно бути". Тож жінка закінчила лише Львівський залізничний технікум.
Зінаїда Олександрівна дуже грамотна жінка, не раз їй доводилося підміняти на роботі навіть начальство. Частенько з чоловіком відвідували різноманітні урочистості, і завжди лише удвох.
Ось уже 16 років, як Зінаїда Олександрівна — вдова. На її життєвому шляху траплялися лише хороші люди. Вона — корінна росіянка, але до українців ставиться приязно і щиро, хоче, аби якнайшвидше закінчилась війна між Росією та Україною. Адже це її дві Батьківщини: перша — звідки вона родом, а друга — де вона проживає й нині.
Зінаїда Олександіврна щиро вірить, що Україна буде квітучою і єдиною.
Галина Оліферчук.
НА ЗНІМКУ: Зінаїда ЧУВЯКІНА.
Фото з сімейного архіву.
Чувякіна Зінаїда Олександрівна — росіянка, але любить Україну, як свою рідну Батьківщину, бо все своє життя прожила в Ковелі. Народилась жінка в м. Юрьєві-Польському Володимирської області. Це за 200 км від Москви у 1927 році в сім’ї службовців. Мати була телефоністкою, а батько — кухарем. На той час в сім’ї було четверо дітей.
Зіна в школі вчилася добре, була активісткою, спортсменкою. Оскільки, на щастя, війна “обійшла” місто, де зростала дівчина, стороною, мала змогу закінчити 10 класів. У вільний час допомагала мамі по господарству та доглядати молодшу сестру.
Батька дівчини з першого дня війни забрали на фронт. Зіна на той час була за 40 км від дому в гостях у їхньої дівчини-квартирантки Дусі. По телефону ( а телефон був єдиний на все село — лише в сільраді) повідомили Зіні, що батька забирають на фронт. Тоді їй було 13 років. Дуся запрягла коней і швидко повезла подругу додому, аби та попрощалася з татом.
Дякувати Богу, батько, пройшовши усю війну, у вересні 1945 року повернувся додому живий і здоровий.
Згодом у сім’ї народилося ще двоє дітей, тож жити стало сутужно. Зіна в той час закінчила 10 класів і поїхала до Москви, де жила її бабуся, аби вступити до педінституту. Успішно склавши екзамени, стала студенткою. Однак провчилась там лише рік.
Повернувшись влітку додому, дівчина почула від матері: "Зінуля, я тобі нічим не можу допомогти, бо ж у хаті ще шестеро дітей, і всі хочуть їсти. Тож переводься на заочне навчання, і їдь до тітки в Україну, у Ковель".
Тітка, на відміну від багатьох інших, жила, не голодуючи, бо ж мала корову, латочку землі. Але задарма у неї ніхто нічого не їв. Вона примушувала племінницю доїти корову, прати, варити їсти. Та молодій дівчині було важко, тож вона попросила дядька, аби той підшукав їй роботу. Чого, мовляв, вона буде дарма їсти тітчин хліб?
Дядько влаштував Зіну на роботу у відділ кадрів на залізницю, бо та мала гарний почерк. Однак, дівчина мріяла про подальше навчання. Із інституту їй надіслали відповідні завдання, щоб вона могла вчитися заочно. Але під час військових дій у Ковелі було вщент зруйновано бібліотеку і не було де взяти відповідну літературу. Отож, з навчанням у інституті довелося розпрощатися.
На залізничному вокзалі в Ковелі працював диспетчером Данило Чувякін, який після демобілізації потрапив у Ковель, оскільки проходив військову службу в залізничних військах. Родом же сам —з Уралу.
Запала йому в душу Зінаїда. Два роки хлопець придивлявся до дівчини, а згодом запропонував одружитися.
На Різдво Зіна повезла Данила, який був сиротою, знайомити зі своїми батьками. На той час харчі були дуже дешеві, тож майбутній зять накупував повний чемодан всілякої смакоти, щоб можна було справити хоч якесь весілля.
Тож відгуляли скромненьке весілля, однак молодят не розписали, оскільки у них була не місцева прописка.
Повернувшись назад у Ковель, Зіна з Данилом розписалися у своєму рідному місті. Зінаїда Олександрівна назавжди запам’ятала той день. У них тоді було лише 5 рублів, на які вони чоловікові купили пачку "Біломору", а їй — шоколадку. Ото й усе "торжество".
Рівно через 9 місяців народилась дочка Люда, а через 5 років — Наташа.
Молодим людям дуже хотілося вчитися. Але 2 дітей не було на кого лишити. Тож згодом Данило вступив у Київський механічний технікум зв’язку, який закінчив з “відзнакою”. Далі — інститут залізничного транспорту.
Зіночці теж хотілося вчитися, але чоловік сказав:"Два інженери в одній хаті не повинно бути". Тож жінка закінчила лише Львівський залізничний технікум.
Зінаїда Олександрівна дуже грамотна жінка, не раз їй доводилося підміняти на роботі навіть начальство. Частенько з чоловіком відвідували різноманітні урочистості, і завжди лише удвох.
Ось уже 16 років, як Зінаїда Олександрівна — вдова. На її життєвому шляху траплялися лише хороші люди. Вона — корінна росіянка, але до українців ставиться приязно і щиро, хоче, аби якнайшвидше закінчилась війна між Росією та Україною. Адже це її дві Батьківщини: перша — звідки вона родом, а друга — де вона проживає й нині.
Зінаїда Олександіврна щиро вірить, що Україна буде квітучою і єдиною.
Галина Оліферчук.
НА ЗНІМКУ: Зінаїда ЧУВЯКІНА.
Фото з сімейного архіву.
Її Батьківщина — Україна
Залишити коментар