Назва вулиці — це символ-"воїн" ідеологічного фронту
Знову прокинувся вулкан пристрастей довкола проблеми назв вулиць. Під голосною назвою статті "Підстав для зміни назв вулиць немає" лідери окремих громадських організацій виголошують винесену у заголовок тезу ("Вісті Ковельщини", 8 вересня ц. р.).
Прикро і боляче!
Здається, живе людина в Україні. Ступає по споконвічній рідній землі, дихає українським повітрям, споживає оте славнозвісне наше сало, не цурається свого рідного хліба, рухається в просторі національних звичаїв і традицій. Зрештою, ім'я носить українське. І раптом, заявляє про бажання і надалі увіковічнювати імена російських більшовиків-терористів і катів українського народу в назвах ковельських вулиць.
Чи задумуємось ми над тим, що "ім'я" вулиці — це не просто назва, а політичний символ? Цей символ несе в собі виховну місію або заперечує її. Назва має викликати гордість у мешканців міста, а не сором.
Адже зовсім невипадково комуністи безжально руйнували церкви, зносили історичні національні пам'ятники і змінювали назви вулиць. Вони чітко усвідомлювали, що пам'ятка історії, національна назва — то своєрідний борець проти їхнього режиму. Кожен символ — "воїн" на ідеологічному фронті.
Мусимо зрозуміти, що такий комуністичний символ на даному етапі історичного розвитку України — це ворог нашої Незалежності, з яким потрібно боротися так само, як і на фронті. Війна сьогодні точиться не тільки на Сході, але й тут, у Ковелі.
Маємо усвідомити, що більшовицькі та російські "герої" суворови, жукови, перовські, ватутіни та інші на теренах Європи і України залишили кривавий слід, який забуттю не підлягає. Служителі режиму тією чи іншою мірою причетні до репресій, геноциду, нищення українства, братовбивства. Важко собі уявити, що, скажімо, у Варшаві може бути вул. Суворова або Будьонного.
Крокодилячі сльози з приводу того, що на перейменування вулиць потрібні великі кошти, — це фарисейство і блюзнірство. Хтось підрахував, скільки коштує сльоза матері, яка зросила цю землю через розстріляного, замученого голодом сина?
У недалекому 1995-1996 роках ковельчани і влада першими в області перейменували 95 відсотків вулиць Ковеля на українські назви. І легше стало на душі у більшості людей, адже цей факт означав, що Ковель став більш українським, національно свідомим. Німці, поляки, французи, югослави, греки, приїжджаючи до нас в гості, відчували цей дух, проникалися повагою до нас.
Добре, що Леонід Панчук, депутат міськради, і виступив у газеті і переконливо показав, хто є хто у тих назвах-символах.
Не звинувачую і не засуджую нікого. Підписанти живуть стереотипами минулого. Просто хочу у ту заскорузлу, консервативну свідомість кинути зернину прозріння і переконати, що Україна — це безповоротно, що минуле не повернеться і що молоде та юне зело має виростати не на піску минулого, а на родючій європейській основі.
Анатолій СЕМЕНЮК,
Ковельський міський голова
у 1991-1998 р. р.
Знову прокинувся вулкан пристрастей довкола проблеми назв вулиць. Під голосною назвою статті "Підстав для зміни назв вулиць немає" лідери окремих громадських організацій виголошують винесену у заголовок тезу ("Вісті Ковельщини", 8 вересня ц. р.).
Прикро і боляче!
Здається, живе людина в Україні. Ступає по споконвічній рідній землі, дихає українським повітрям, споживає оте славнозвісне наше сало, не цурається свого рідного хліба, рухається в просторі національних звичаїв і традицій. Зрештою, ім'я носить українське. І раптом, заявляє про бажання і надалі увіковічнювати імена російських більшовиків-терористів і катів українського народу в назвах ковельських вулиць.
Чи задумуємось ми над тим, що "ім'я" вулиці — це не просто назва, а політичний символ? Цей символ несе в собі виховну місію або заперечує її. Назва має викликати гордість у мешканців міста, а не сором.
Адже зовсім невипадково комуністи безжально руйнували церкви, зносили історичні національні пам'ятники і змінювали назви вулиць. Вони чітко усвідомлювали, що пам'ятка історії, національна назва — то своєрідний борець проти їхнього режиму. Кожен символ — "воїн" на ідеологічному фронті.
Мусимо зрозуміти, що такий комуністичний символ на даному етапі історичного розвитку України — це ворог нашої Незалежності, з яким потрібно боротися так само, як і на фронті. Війна сьогодні точиться не тільки на Сході, але й тут, у Ковелі.
Маємо усвідомити, що більшовицькі та російські "герої" суворови, жукови, перовські, ватутіни та інші на теренах Європи і України залишили кривавий слід, який забуттю не підлягає. Служителі режиму тією чи іншою мірою причетні до репресій, геноциду, нищення українства, братовбивства. Важко собі уявити, що, скажімо, у Варшаві може бути вул. Суворова або Будьонного.
Крокодилячі сльози з приводу того, що на перейменування вулиць потрібні великі кошти, — це фарисейство і блюзнірство. Хтось підрахував, скільки коштує сльоза матері, яка зросила цю землю через розстріляного, замученого голодом сина?
У недалекому 1995-1996 роках ковельчани і влада першими в області перейменували 95 відсотків вулиць Ковеля на українські назви. І легше стало на душі у більшості людей, адже цей факт означав, що Ковель став більш українським, національно свідомим. Німці, поляки, французи, югослави, греки, приїжджаючи до нас в гості, відчували цей дух, проникалися повагою до нас.
Добре, що Леонід Панчук, депутат міськради, і виступив у газеті і переконливо показав, хто є хто у тих назвах-символах.
Не звинувачую і не засуджую нікого. Підписанти живуть стереотипами минулого. Просто хочу у ту заскорузлу, консервативну свідомість кинути зернину прозріння і переконати, що Україна — це безповоротно, що минуле не повернеться і що молоде та юне зело має виростати не на піску минулого, а на родючій європейській основі.
Анатолій СЕМЕНЮК,
Ковельський міський голова у 1991-1998 р. р.
Залишити коментар