Редакційна пошта / Життя довжиною у дев'ять десятиріч

Поважний ювілей – дев'яносто років від дня народження відзначить завтра добре знаний у Ковелі і на Волині правник, давній шанувальник "Вістей Ковельщини" Володимир Миколайович Стрілець. Не схилилась його голова під тягарем літ і ударами долі, пережитими втратами і потрясіннями. Як і раніше, його постать по-молодечому струнка, енергії  – не позичати. Завжди щирий, привітній, з неодмінною посмішкою на вустах.

Цінують і шанують Володимира Миколайовича ковельчани, як живу легенду, одного з фундаторів післявоєнного  правосуддя в наших місті, районі та області, за високий професіоналізм, уміння допомогти усім, хто звертався до нього за правовою допомогою. А надає її громадянам він уже більше шести десятиліть, відколи  обійняв посаду завідуючого  юридичною консультацією.

– За цей час не було такого випадку, – розповідає В. Стрілець у виданій чотири роки тому книзі зі спогадів "Мій шлях", – щоб я не вислухав клієнта, не допоміг порадою.

Повертаючи на її сторінках із забуття все, що довелось пережити,  образи рідних і близьких людей, автор мемуарів нічого не вигадує, не фантазує, а наводить  конкретні факти зі свого життя. Нелегким було воно для сина сільських трудівників із села Яськівців тепер Деражнянського району Хмельницької області. 

У перший клас пішов у 1933-му, коли в Україні шаленів Голодомор, заняття в школі проводились рідко, відвідували їх одиниці. Врізались у пам'ять вбиті горем люди, голосіння за покійниками. Їхня сім'я ледь перебивалась з хліба на воду.

Після закінчення семи класів Володимир вступив у Кам'янець-Подільську фельдшерсько-акушерську школу, навчання в якій  припинилось з початком Другої світової війни. У квітні 1942 року його та інших хлопців і дівчат з їхнього села фашисти погнали на примусові роботи в Німеччину. Як худобу, повезли в товарних вагонах. У Польщі, де спочатку бранці зупинилися, Володимир із знайомими хлопцями вирішили втікати  з неволі. Майже місяць, здебільшого лісами, добиралися додому. Була рання весна, досить холодно. У Володимира раптово заболіла спина, відмовили ноги. Друзі змайстрували ноші і три доби з перервами несли його додому. Видужавши, два місяці переховувався на сіні в батьківському хліві.

Наприкінці березня 1944 року Володимир був призваний у Червону Армію. Частина, в якій служив, з важкими боями просувалася територією Вінницької, Хмельницької областей, брала участь у визволенні Львова, на підступах до якого його поранено в ногу. Після лікування в госпіталях повернувся, але вже в запасний полк, з яким вступив у Польщу. Там був переведений у батальйон хімічного захисту.

У місті Ченстохова під час перевірки залишених німцями складів з отруйними речовинами, де також знаходилися боєприпаси, раптово вибухнула міна. Лише завдяки щасливому випадку йому вдалось врятувати своє життя. "А, можливо, й допомогли сльози мами, – стверджує В. Стрілець у книжці "Мій шлях", – її звертання до Бога з проханням оберігати сина. Під час призову його в армію вона поклялась, що, коли він залишиться живим, то двічі на тиждень буде постити. До кінця своїх днів його мати дотримувалась своєї обітниці, зовсім не вживала  їжі в середу і п'ятницю, попри те, що важко працювала в колгоспі і вдома.

Перемогу над німецькими загарбниками Володимир зустрів у столиці Чехословаччини – Празі. Пізніше  деякий час служив в австрійському селі під Віднем. Їхня казарма розмістилася в одному із старовинних тамтешніх замків.

Шість найкращих молодих років довелось віддати армії. Під час служби багато що втратив, але й багато знайшов. З дозволу командування успішно закінчив вечірню школу в  Білій Церкві. Як зразкового військовослужбовця його призначили засідателем військового трибуналу, довелось  брати участь у розгляді ряду судових справ. Тож  невипадково  його привабила професія юриста.

Демобілізувавшись у 1956 році, після відповідної підготовки Володимир вступив на перший курс юридичного факультету Львівського держуніверситету.

Довго носив військову форму, лише на третьому курсі на зароблені під час канікул гроші купив собі костюм. Навчаючись в університеті, виїжджав у села Львівщини читати  лекції на правові теми.

У вересні 1953 року Володимир поєднав свою долю із студенткою філологічного факультету їхнього університету ковельчанкою Аллою Новічевською. У 1954 році у молодого подружжя в Ковелі народилась донечка, яку назвали Ольгою. Лише на четвертому курсі молодій сім'ї виділили кімнату в гуртожитку.

Отримавши призначення на Волинь, вже в жовтні 1955 року Володимир  Миколайович обирається народним суддею Сенкевичівського району. Ази суддівського ремесла довелось пізнавати самотужки. Дружина працювала вчителькою української мови та літератури в Сенкевичівській середній школі.

4 червня 1956 року в молодій сім'ї народилася друга донька, яку на честь мами назвали Аллою.

Після відмови балотуватися на чергових виборах народного судді В. Стрілець був призначений завідуючим юридичною консультацією Горохівського району. Не давши згоди перейти на партійну роботу, отримав суворе партійне стягнення. Його новим призначенням стала посада завідуючого Ковельською юридичною консультацією.

У своїй книзі спогадів Володимир Миколайович докладно описав, що немарно були прожиті літа в нашому місті. Як знаючого спеціаліста, через деякий час його обрали народним суддею Ковельського району, трохи пізніше став народним суддею міста, в 1976-1982 роках очолював міський суд. Трудився чесно. Авторитет завойовував не підсолодженою добротою, а високою принциповістю. Сміливо ішов на ризиковані, але виправдані вчинки, про що з дрібкою гумору згадує, висвітлюючи окремі епізоди своєї роботи в суді.

“Все ж, – наголошує автор "Мого шляху", – радянська система захисту прав та інтересів громадян, підприємств, організацій була недосконалою, проте теперішня,  видається ще гіршою”.

Скільки  б часу не забирали основна робота, громадські обов'язки, але  В. Стрілець умів завжди знаходити годину-другу, щоб поцікавитись справами дружини-вчительки, двох дочок, їх навчанням. На радість батька, Оля і Алла здобули вищу освіту, обзавелися сім'ями. Проживають у Ковелі.

Великим ударом стала для Володимира Миколайовича передчасна смерть дружини Алли Олександрівни від невиліковної хвороби. Пережити непоправну втрату, подолати розгубленість, духовний і фізичний  злам  допомогли дочки з онуками й правнуками, близькі друзі. З головою поринув у роботу.

Як юридичний консультант, багато літ надавав кваліфіковану правову допомогу підприємствам, організаціям, колгоспам міста та району. За свою діяльність нагороджувався почесними грамотами, подяками Міністерства юстиції України, обласного управління юстиції, обласного суду, міськвиконкому. Неодноразово обирався депутатом міської  ради.

У своїх спогадах він наголошує, що багатий своїм віком, ріднею, братом та його дружиною. Багатий тим, що протягом понад сорока років у нього була дружина, щаслива сім'я, а після смерті дружини Алли Олександрівни поруч з ним —  ковельчанка Лідія Макарівна Никитюк, з якою познайомився під час лікування в санаторії.

Досягти поважного віку В. М. Стрільцю допомагало те, що вже десятки років приділяє велику увагу оздоровленню свого організму. Регулярно виконує ранкові фізичні вправи. Насолоджувався бігом, а зараз пішими прогулянками по стадіону "Верес" та у міському парку.

Має своїх відданих однодумців у справі оздоровлення. Його колегами по цьому захопленню є Ніна Курчай, Василь Ковальчук, Іван Скрипченко, Леонід Оксіюк, Віктор Таранюк, Ігор Неделюк. Щоденно спілкуються на стадіоні, разом святкують дні народження, інші важливі події.

В. М. Стрілець є палким поціновувачем літератури. Разом з дружиною зібрали вдома велику бібліотеку. Книги для нього стали вікнами мудрості, духовної потреби. З ними було легше жити, допомагати людям. Останніми роками частину книг із своєї бібліотеки Володимир Миколайович передав санаторію "Лісова пісня", міській бібліотеці. Впродовж багатьох літ захоплювався колекціонуванням поштових листівок, марок. Ніколи не шкодував грошей на їх придбання.

Завершуючи розповідь про шанованого ювіляра, хочеться  побажати йому    подалі проганяти смуток осені. Нехай буяє життя!

Його дочка Алла, яка захоплюється поезією, пише вірші, присвятила улюбленому батькові такі рядки:

…Рокам забуваючи лік,

Наш рідний, коханий,

 хороший,

Ти – приклад, наснага 

для нас

І гордість. Нехай 

ще найдовше

Тебе не торкається час…

Редакція "Вістей Ковельщини" приєднується до численних привітань, котрі завтра надійдуть на адресу ювіляра. Бажаємо Володимиру Миколайовичу міцного здоров'я, сімейного благополуччя, щастя, радості!