Редакційна пошта / Як живеться, “Анголе”

Із захмареного, низького, свинцем налитого неба падав лапатий мокрий сніг. Все навкруги було заліплено білим.  Дроти електричних ліній під його вагою  попрогинались додолу, майже дістаючи верховіть дерев, що стояли із низько нагнутим гіллям. На вулицях не було ані машин, ані людей — як у відомому шлягері вісімдесятих: "Завіруха, мятєль завіруха, на дваре ні машин, ні людей…". Лише подеколи  з'являвся самотній перехожий, але й той намагався швидше чкурнути до свого затишного обійстя. 

Лишень одного чоловіка це ніяк не бентежило (так принаймні здавалось): він стояв посеред вулиці й усміхався сам до себе. Він був щасливим. Зі щасливими так буває —  вони пос-міхаються до себе без видимих на те  причин,  навіть тоді, коли згори ліпить  лапатий мокрий сніг. А в "Ангола" було на те аж дві причини. Перша — він повернувся із тої війни. Друга — повернувся цілий та неушкоджений,  навіть  без подряпин. Тільки душа роз-дерта та розтерзана, але цього ж не видно. Видно лиш, що стоїть собі дивак посеред вулиці й усміхається. 

Отак стояв вже майже годину, весь білий від снігу, ніби, направду, великий білий Янгол. Хоча в буденному житті "Ангол" був зовсім не схожим на ангела, а чому він отримав таке псевдо, й сам не знав. На вигляд був  кремезним, то навіть якби й крила були, все одно не був би схожим. Мабуть, за добрі сині очі та щире серце дістав таке псевдо. Скоріш за все. Про це навіть говорила якось одна його знайома.  

"Ангол" ще раз усміхнувся. Скільком-то жінкам ті сині очі та щире добре серце голову запаморочили. Марії, його коханій жінці, також через очі в душу запав. Щоправда, не так і довго тішилась Марія тими волошковими очима. Якихось півроку вистачило для втіхи, а далі …й згадувати не хочеться. Далі потрібні були гроші, авто, будинки. А звідки вони візьмуться в "Ангола"? Він зроду таким не переймався. А тепер, коли розміняв шостий десяток, то й поготів. Тому і пішла від нього Марія. 

Дурепа!  Однаково самісінька лишилась. І "Ангол" сам. Кому від того добре, якщо він її все одно кохає, а вона, певно, також?  "Ангол" сумно всміхнувся від думки, що, як не дивно, але саме Марія й подібна до янголятка. Їй би ще крила, то й полетіла б… Але хто їй ті крила дасть?! Хіба мітлу. 

Уявивши Марію на мітлі, "Ангол" вголос розсміявся з дотепного  порівняння. Як йшла вже геть, то так дверима грюкнула, що кіт Маркіз телепнувся  із підвіконня на стіл і перекинув полив'яну кварту з молоком. З перекинутої кварти воно збігло на стіл і потекло на фарбовану підлогу. "Як моє щастя…", — подумав тоді "Ангол". 

"Щастя" втекло в сусіднє місто. Мало що не на мітлі полетіло, а він однаково чекав її… і кохав. Та хай вже з тим коханням, якось воно буде, і все налагодиться. У це дуже вже хотілося  вірити... 

Отак і стояв чоловік посеред вулиці, щасливий, що живий. Якби запитати в нього, чи був на війні героєм, він би дуже здивувався цьому запитанню. Ніколи про це не думав. Думав, аби лиш вижити і перемогти ворога. Завжди зберігав спокій і витримку, ніколи не втрачав глузду, може, тому й повернувся цілим, а, може, тому, що "Ангол"? Хто його знає. Хоча під час одного короткого мінометного обстрілу якась сила вирвала його з окопу, і він зопалу побіг вперед, перечепився, добряче гепнувся і… прийшов до тями. Щось таки врятувало. Може, справді, Янгол-охоронець?

Якби зараз,  ось у цю хвилину, хтось підійшов до "Ангола" й запитав, як той тепер живе, ото  би вже понарозказував про своє теперішнє життя! І про те, що за останні роки мало що змінилось на краще, і про наївні сподівання на швидке закінчення війни, яке  легковажно обіцяв президент, і про економіку, і про робочі місця, і про євроінтеграцію, і про Крим.  

Зрештою, і про те, чому досі ніхто не відповів за вбивства на Майдані, й за криваві котли під Іловайськом та Дебальцевим та ще багато про що... І, насамкінець, про неспроможність чинних керманичів збудувати чесну, демократичну, правову, заможну країну. І чи здатні ті керманичі самі бути такими. Хоча в тому, що вони здатні бути заможними і непомірно збільшувати свої статки, коли нація дедалі бідніє,  жодних сумнівів не мав. Отак би він сказав… Якби хто запитав... 

Тим часом, вулицею швидкою ходою йшов якийсь чоловік. Вже минаючи "Ангола", на хвильку зупинився, обернувся. "Ангол" впізнав сусіда Василя. Той теж його впізнав. Підійшов. Не запитав — ствердив: "Повернувся!". "Ангол"  кивнув головою. " Як живеться, сусіде?" — поцікавився той. "Та добре живеться, — відповів "Ангол" — Бачиш, живий…".

Ігор  ВЕРЧУК ("Скеля").

Із захмареного, низького, свинцем налитого неба падав лапатий мокрий сніг. Все навкруги було заліплено білим.  Дроти електричних ліній під його вагою  попрогинались додолу, майже дістаючи верховіть дерев, що стояли із низько нагнутим гіллям. На вулицях не було ані машин, ані людей — як у відомому шлягері вісімдесятих: "Завіруха, мятєль завіруха, на дваре ні машин, ні людей…". Лише подеколи  з'являвся самотній перехожий, але й той намагався швидше чкурнути до свого затишного обійстя. 

Лишень одного чоловіка це ніяк не бентежило (так принаймні здавалось): він стояв посеред вулиці й усміхався сам до себе. Він був щасливим. Зі щасливими так буває —  вони пос-міхаються до себе без видимих на те  причин,  навіть тоді, коли згори ліпить  лапатий мокрий сніг. А в "Ангола" було на те аж дві причини. Перша — він повернувся із тої війни. Друга — повернувся цілий та неушкоджений,  навіть  без подряпин. Тільки душа роз-дерта та розтерзана, але цього ж не видно. Видно лиш, що стоїть собі дивак посеред вулиці й усміхається. 

Отак стояв вже майже годину, весь білий від снігу, ніби, направду, великий білий Янгол. Хоча в буденному житті "Ангол" був зовсім не схожим на ангела, а чому він отримав таке псевдо, й сам не знав. На вигляд був  кремезним, то навіть якби й крила були, все одно не був би схожим. Мабуть, за добрі сині очі та щире серце дістав таке псевдо. Скоріш за все. Про це навіть говорила якось одна його знайома.  

"Ангол" ще раз усміхнувся. Скільком-то жінкам ті сині очі та щире добре серце голову запаморочили. Марії, його коханій жінці, також через очі в душу запав. Щоправда, не так і довго тішилась Марія тими волошковими очима. Якихось півроку вистачило для втіхи, а далі …й згадувати не хочеться. Далі потрібні були гроші, авто, будинки. А звідки вони візьмуться в "Ангола"? Він зроду таким не переймався. А тепер, коли розміняв шостий десяток, то й поготів. Тому і пішла від нього Марія. 

Дурепа!  Однаково самісінька лишилась. І "Ангол" сам. Кому від того добре, якщо він її все одно кохає, а вона, певно, також?  "Ангол" сумно всміхнувся від думки, що, як не дивно, але саме Марія й подібна до янголятка. Їй би ще крила, то й полетіла б… Але хто їй ті крила дасть?! Хіба мітлу. 

Уявивши Марію на мітлі, "Ангол" вголос розсміявся з дотепного  порівняння. Як йшла вже геть, то так дверима грюкнула, що кіт Маркіз телепнувся  із підвіконня на стіл і перекинув полив'яну кварту з молоком. З перекинутої кварти воно збігло на стіл і потекло на фарбовану підлогу. "Як моє щастя…", — подумав тоді "Ангол". 

"Щастя" втекло в сусіднє місто. Мало що не на мітлі полетіло, а він однаково чекав її… і кохав. Та хай вже з тим коханням, якось воно буде, і все налагодиться. У це дуже вже хотілося  вірити... 

Отак і стояв чоловік посеред вулиці, щасливий, що живий. Якби запитати в нього, чи був на війні героєм, він би дуже здивувався цьому запитанню. Ніколи про це не думав. Думав, аби лиш вижити і перемогти ворога. Завжди зберігав спокій і витримку, ніколи не втрачав глузду, може, тому й повернувся цілим, а, може, тому, що "Ангол"? Хто його знає. Хоча під час одного короткого мінометного обстрілу якась сила вирвала його з окопу, і він зопалу побіг вперед, перечепився, добряче гепнувся і… прийшов до тями. Щось таки врятувало. Може, справді, Янгол-охоронець?

Якби зараз,  ось у цю хвилину, хтось підійшов до "Ангола" й запитав, як той тепер живе, ото  би вже понарозказував про своє теперішнє життя! І про те, що за останні роки мало що змінилось на краще, і про наївні сподівання на швидке закінчення війни, яке  легковажно обіцяв президент, і про економіку, і про робочі місця, і про євроінтеграцію, і про Крим.  

Зрештою, і про те, чому досі ніхто не відповів за вбивства на Майдані, й за криваві котли під Іловайськом та Дебальцевим та ще багато про що... І, насамкінець, про неспроможність чинних керманичів збудувати чесну, демократичну, правову, заможну країну. І чи здатні ті керманичі самі бути такими. Хоча в тому, що вони здатні бути заможними і непомірно збільшувати свої статки, коли нація дедалі бідніє,  жодних сумнівів не мав. Отак би він сказав… Якби хто запитав... 

Тим часом, вулицею швидкою ходою йшов якийсь чоловік. Вже минаючи "Ангола", на хвильку зупинився, обернувся. "Ангол" впізнав сусіда Василя. Той теж його впізнав. Підійшов. Не запитав — ствердив: "Повернувся!". "Ангол"  кивнув головою. " Як живеться, сусіде?" — поцікавився той. "Та добре живеться, — відповів "Ангол" — Бачиш, живий…".