Редакційна пошта / Коли честь — на п'єдесталі

"А роки летять і летять, немов птахи…", — співається у відомій пісні. Справді, летять, і їх не можна ні спинити, ні повернути назад. Хіба прискіпливим поглядом оцінити пережите.

Це й робить сьогодні Євген Кобченко, до якого на гостину завітав поважний ювілей.

Що там видно, друже, Євгене? Дитинство веселе і безтурботне. Навчання з позначкою "вища освіта" (до слова — диплом з "відзнакою").

Чесність, ініціативність, працьовитість та організаційні здібності молодому спеціалісту-інженеру дистанції цивільних споруд Львівської залізниці гарантували успішну кар'єру.  Ще б пак: Євгена Кобченка  зарахували в резерв на номенклатурні посади. Що не кажіть, а в ті часи це значило багато — в органи влади випадкові люди не потрапляли.

Старався, працював на благо Волині, міста і людей. Не вислужувався, був самокритичним та відповідальним за доручену справу. То були революційні дев'яності. Саме з ним, як із найближчим до громади, спілкувалися лідери Народного руху у Ковелі. Йшлося про ліквідацію місцевого компартійного органу. Було, критичних  стріл у серце впивалося немало. Боляче ставало, але ішов твердою ходою. Тому згодом громада довірила високу посаду - заступника міського голови з економічних питань.

Чи знаєш, шановний читачу, що найтяжче в житті? Відверто скажу: це коли ти будуєш, а через якийсь час те все хтось руйнує. Тоді залихоманило "Ковельсільмаш", зупинився деревообробний комбінат, крохмальний завод, завод культпобутвиробів "Турія". "Впала на коліна" потужна будівельна галузь. А ще розпалася, як  картковий  будиночок, фінансова система.

Але, як і належить воїну, Євген Кобченко ішов до кінця. Старався зупинити процес руйнації міського господарства. Багато разів бував у столичних міністерських кабінетах. Не без його участі запрацювала у Ковелі нова АТС (вул. Володимирська). При цьому — без жодної копійки з місцевого бюджету. Немало коштів пішло на ремонт житлового фонду селища "Ковельсільмаш", які були "привезені" з Києва. Скажу, що високі кабінети Мінфіну та Мінекономіки після стократного ходіння ставали майже своїми, рідними.

Сьогодні, щоб вирішити якесь питання в столиці, потрібно пройти через корупційні схеми. Доречним буде нагадати повчальний, майже анекдотичний випадок із тих "ходінь по муках".

Я і Євген Володимирович вирішували чергову фінансову проблему для міста. Кілька днів переконування чиновників, збирання підписів на відповідальних паперах привели до позитивного результату. На жаль, не вистачило декількох хвилин, щоб отримати в робочий час підпис міністра та поставити жадану печатку.

На "вертушці" поважний охоронець запитав у нас: "Чому сумні?". Ми розповіли, що замучились, але мусимо залишатися до завтра.

— А ви звідки?

— З Волині.

— І сало є?

— Є і сало, і до сала.

— Давайте-но все, що у вас є.

Ми показали нашу щедро наповнену сумку-"самобранку". Засвітилися очі в підполковника у відставці.

— Давайте ваші документи, — сказав і поїхав ліфтом на шостий поверх. 

Здивуванню не було меж — на головному документі невдовзі стояв підпис міністра і печатка. Звеселілі та щасливі, ми поїхали додому. Ось такий "корупційний" гріх допустили тоді, який сьогодні в час тотального хабарництва здається дитячими пустощами.

Таких пригод і відповідальних рішень на горі владної "піраміди" було багато. І тут роль Євгена Кобченка важко переоцінити.

І ще одну рису характеру не можу оминути. Пам'ятаєте, у В.Висоцького: "Парня в горы тяни…"? Так ось, з Євгеном Володимировичем в часи політичного протистояння ми  подолали гори і пройшли через глибокі канави, але він ніколи не зрадив дружбі. Більше того, коли йому пропонували "продатись" заради кар'єри, — він лишився вірним бійцем біля п'єдесталу, на якому викарбовано: "Честь, гідність і совість". Це — одна з найвищих людських вершин, яку він підкорив у наш продажний час.

Не помилюся, коли скажу, що у Євгена Кобченка в житті було багато щасливих хвилин. Це й закоханість у любу дружину Людмилу Іванівну. Вона й сьогодні його шанує, переживає, любить, як і колись. І це велике щастя! Від того кохання легень стрункий, красивий і розумний, як у казці, на світ явився. Станіслав, або Стас, — це надія і батьківська зміна.

Що хотіти: дім є, сад імені Кобченка рясніє плодами. Сином гордяться друзі, знайомі і рідні. Тобто життя прожито недаремно. Але він на свої плечі звалив ще одну ношу — очолив професійно-технічний заклад. З головою окунувся у педагогічні, психологічні та організаційні проблеми. 

Недалекозорі київські можновладці нині стали розхитувати основи профосвіти, і він, як і годиться, одним із перших, із своїм колективом став на її захист, здобув перші перемоги, хоч і не остаточні.

Попереду — непочатий край роботи. Разом з тим до століття — великий міх років. Молодецька енергія і мудрість, як кажуть, б'ють через край. Тож хочеться побажати, щоб отой міх років був заповнений доброчинними справами. Впевнений,  що Бог пересипле те доброчинство сапфірами радості, ізумрудами щастя і оніксами миру  та благополуччя.