В єдності - наша силаЗдавна відома істина про те, що в людини є три нещастя: старість, смерть і погані діти. Якщо двом першим не можна запобігти, то третього можна уникнути.
Якими ж будуть діти України, залежить від школи – колиски нації, від нас з вами.
Якими вони є – бачимо. Нічого не змінилося з того часу, коли Тарас Шевченко з тривогою писав:
Доборолась Україна
до самого краю,
Гірше ляха свої діти
її розпинають…
Чому ж так багато поганих, негідних дітей має Україна? Чому так важко вести однією дорогою всіх українців – таких різних дітей однієї матері?
Чому? Знаємо ж, що дорога мусить бути одна – дорога Добра, Честі, Порядності, Любові до Батьківщини, освітлена вогнем Інтелекту та Мудрості – внаслідок цього і має набути стабільності Україна.
Ці роздуми зводяться до усвідомлення того, наскільки важливим є сьогодні національне виховання в школі. І якщо ми з вами виконаємо свою роботу на відмінно – навчимо любити Бога, батька-матір, Україну, шанувати своє, не зазіхати на чуже, бути милосердним і совісним, працьовитим – то станемо найщасливішою нацією у світі.
Мусимо всі зрозуміти, що, перш за все, національне виховання визначає долю держави, бо «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».
Звичайно, виховати компетентну особистість, громадянина України, носія національних цінностей – нелегко. Сьогодення жорстоке до вчителя. Але це – наш шлях, ми його обрали, і ми мусимо перш за все дбати, щоб держава була упорядкована.
Педагогічний колектив нашої школи особливу увагу звертає на патріотичне, тобто національне виховання.
Кульмінаційними цієї роботи є моменти, коли учень здійснює свій вибір:
іти чи не іти на свято рідної мови;
рішуче виступити чи промовчати;
одягати чи не одягати вишиванку;
розмовляти українською – чи на догоду співрозмовнику переходити на російську з першого ж слова;
стати чи не стати учасником мітингів, свят, громадських зібрань.
Саме в таких ситуаціях і простежуються результати нашої праці. На жаль, національна свідомість не дається людині у спадок, вона є результатом великої і наполегливої праці, у якій ми керуємося істиною про те, що перемогу в житті здобуває не сила рук і навіть не сила розуму, а сила духу.
Розум, не зігрітий серцем, інтелект, байдужий до долі народу, нації, Батьківщини, перетворюється на небезпеку, а то й загрозу. Сьогодні це очевидне.
Як учитель, понад усе прагну, щоб мої учні любили своє, знали його, щоб трепетом і щемом наповнювалися їхні серця, коли чують українське слово, українську пісню, коли звучить Гімн держави, коли майорить наш Прапор.
Щоб з гордістю відчували, що вони – українці, діти великої держави і щоб ніколи не відцуралися ні мови, ні України, щоб назавжди згинуло в них почуття меншовартості перед іншими народами.
Згадаймо, як вразили спортивний світ (і не тільки спортивний) наші боксери. Вони стали Олімпійськими чемпіонами і гідними повпредами держави. Хлопці з Україною в серці, справжні нащадки українських козаків (як вони себе величають). «І хай суперники вчаться розрізняти свою голову і чужу. Бо козацька в житті нічого не боїться», – каже про свою зачіску Олімпійський чемпіон О. Усик.
А як гарно гопак продемонстрував національну сутність цього хлопця із Сімферополя. Такий епізод дуже красномовний, і його варто не раз використати як справжній козир для переконання, приклад для наслідування.
Становлення духовної, національно свідомої особистості – вища мета вчителя. Я глибоко переконана, що учень повинен дивитися на світ із позиції «Я – українець», і всі події (політичні, економічні, соціальні, культурологічні) повинні оцінюватися лише з цієї точки зору. І це не тільки учнівська позиція, а й наша, учительська перш за все! Погодьмося: природа і покликання нашої професії вимагають бути палким патріотом України.
Безумовно, те, що відбувається сьогодні в державі, дуже ускладнює процес виховання, але ми просто зобов’язані навчити своїх вихованців дивитися на все рідне небайдужими очима.
Живемо ж в краю високих національних традицій і активного національного виховання звідусюди: школа, родина, церква, громадські організації, майдан. І це не можна не використовувати.
Волинь, Ковельщина, волинське Полісся протягом тривалого часу були театром воєнних дій, зоною окупації, місцем, де зійшлися у герці сини однієї матері-України.
Боляче і соромно за тих, хто вслід за російськими шовіністами повторює: «Бандеровцы – враги народа, фашисты». Ті, хто так думає, скоріше невігласи, які не знають історії свого народу, бо забули, мабуть, про найганебніші і найтрагічніші події, скоєні на нашій землі: репресії, голодомор, Чорнобиль.
Готуючись відзначити 70-річчя УПА, скористаймося тими величними національними чеснотами, за які високою ціною заплатили її вояки.
У нашій школі справді очікуваними стали зустрічі з ветеранами УПА та Другої світової, свята народного календаря, тематичні розмови «Я – ковельчанин», «Молоді – європейський вибір», «Право на правду», флеш-моби з нагоди особливих дат.
Як учителя-словесника, як громадянина України, мене дуже хвилює стан української мови в нашій державі і в зв’язку з цим проблеми моральності й духовності, ті негативні вияви, які потоком ллються з джерел масової інформації.
Кров холоне, коли читаєш в «Літературній Україні» огляд кримської преси: стаття «Язык твой – враг мой!», де ідеться, що «наша мова – ворог, і для боротьби з нею придатні всі недостойні прийоми», або «с моей точки зрения, на Украине должен быть один государственный язык – русский, поскольку украинский – это не язык вовсе, а русско-польский диалект…».
Достоту єзуїтські цитати! Якщо дитина має недостатнє мовне виховання, то рано чи пізно стане жертвою цієї пропаганди. Але не треба забувати: хто сіє вітер, пожне бурю.
На 22-му році нашої Незалежності вже треба зрозуміти всім: кожна держава повинна мати одну державну мову, як має один Гімн, один Герб і один Прапор. І це не обговорюється!
А поки що поміркуймо, що може зробити кожен з нас для захисту рідної мови?
Насамперед, добре усвідомити цитату баскійського поета Х.-М. Арце: «Мова зникає не тому, що її не вивчають чужинці, а тому, що нею не розмовляють ті, що її знають». Мені ж хочеться продовжити: або ж погано розмовляють ті, для кого вона є рідною. І з огляду на це розгорнімо активну роботу у своїх колективах.
Крім того, саме педагоги повинні бути зразком культури мовлення, бо це – знаряддя нашої праці. Справді, не може вчитель підривати свій авторитет поганим мовленням, забруденим росіянізмами, неправильним наголошенням.
Можливо, добре було б, якби в наших «Вістях Ковельщини» з’явилася рубрика «Розмовляй правильно». Це загострило б увагу громадськості та сім’ї до правильного мовлення як ознаки загальної культури.
Приємно згадати, що і фонд «Майбутнє Волині» активно долучається до цієї важливої справи: оголошує конкурси, підтримує обдарованих дітей. Вчителі-словесники продовжують плекати рідну мову без пишних слів і зайвої метушні, але наполегливо і безупинно.
Життя можна порівняти з великим випробувальним майданчиком, де людина щоразу піддається іспитам, і те, як вона їх складає, або загартовує, або нищить її. Це вимагає від нас дії і ні в якому разі – пасивного споглядання.
Бо можна залишитися національно німими, глухими і сліпими, тобто такими, якими нас свідомо і старанно ліпили за минулих режимів. Не піддаймося! Гуртуймося! Гартуймося! Працюймо!
Щиро бажаю нам усім національної злагоди, порозуміння і братерського єднання заради кращої долі України.
Галина ЛИСКОВЕЦЬ, вчитель-методист Ковельської загальноосвітньої школи №1. (Виступ на серпневій конференції вчителів міста).
Залишити коментар