Редакційна пошта / Русифікація власними руками

Русифікація  власними руками

Історія мов світу вчить нас, що масивне змішування мов має два можливі наслідки: збагачення мови або ж її смерть. 

За всіма наявними ознаками, українська мова сьогодні зазнає катастрофічно швидкого занепаду внаслідок політики мовної шизофренії. Його прискорює ще й те, що українське суспільство капітулювало перед такою новою й винятково руйнівною формою русифікації. 

Пояснювати таку капітуляцію російсько-українською війною немає підстав, адже лінґвошизофренія безперешкодно насаджується вже два десятиліття. Не чути, щоб проти неї протестували політики, діячі культури, вчені-мовознавці, письменники, поети, кінематографісти – словом, усі ті, хто за природою своєї праці мав би бути зацікавлений у відродженні й розвитку української мови не лише як основи української державности, але й рації власного професійного існування. 

Ми чуємо заклики не зачіпати мовного питання, не загострювати його, мовляв, це поділяє нас. Насправді українців поділяє несправедливість, що існує, нечувана мовна дискримінація величезної більшости громадян, позбавлених власного телебачення, радіо, преси, театру, кінематографу й инших форм культури, не забруднених імперською мовою й смислами, які вона завжди несе. 

Для українця російська мова була й лишається тавром рабства, символом расизму, ксенофобії, московської пихи й провінціялізму. Деполітизувати мовне питання можна, не замовчуючи мовну й культурну дискримінацію величезної більшости громадян України, не роблячи вигляду, що все в порядку, не оголошуючи, що мова не має значення, а поклавши край раз і назавжди дискримінації.

Виходить замкнене коло: політика спарювання мови народу з мовою імперії створює нову реальність, всюдисущий і нав’язливий суржик. Сьогодні цей продукт лінґвошизофренії став нормою, а незасмічена розмовна українська – винятком. 

Своєю чергою, ця нова мовна реальність вимагає і, як правило, отримує відображення в літературі, театрі, кінематографі, телебаченні. Створюється прецедент, і те, що вчора було поза межами уявного, сьогодні диктує більшості правила мовної поведінки. Адже мистецтво має бути реалістичним, адже саме так, суржиком, тепер говорять. 

«Об’єктивне» відображення життя знову ж таки узаконює дедалі більше панування суржика в суспільному просторі й свідомості українців. Дедалі менше письменників, режисерів, фільмарів, сценаристів, журналістів здатні вийти за прокляте коло русифікації, виявити візію й талант, щоб відкинути нову колонізаторську «реальність» України без української мови. 

Русифікація витворює нову літературну доксу (норму), за нею живий і реалістичний герой нової літератури – це носій суржика. Ті ж, хто послуговується живою, незасміченою народною мовою лишаються дедалі частіше поза новою літературою, їх не помічають, ними не цікавляться. Суспільство переконують у тому, що розмовляти живою (а не штучно зліпленою) українською – це фальшиво, нереалістично.

Другий Майдан дав новий поштовх ще агресивнішій русифікації. Українське суспільство не лише стало заручником колонізаторського гасла «Єдина країна. Единая страна», запозиченого з імперської формули «единая и неделимая Россия», що усправедливлює новий виток русифікації. Воно саме бере участь у знищенні мови й культури своїм потуранням і конформізмом. 

Так звана «Революція гідности» замість відродження українства призвела до нового приниження мільйонів, яким не однаково, якою мовою говорити самим і їхнім дітям. 

Дискримінація громадян за ознакою мови посилюється у всіх галузях життя. Якщо навіть в антинародному уряді Януковича міністри вважали за потрібне хоч робити символічні жести в бік державної мови, то зараз ряд міністрів (А. Аваков, голова Національного банку В. Гонтарева, велика кількість депутатів Верховної Ради) висловлює своє презирство до неї кожним своїм публічним виступом. 

Верховна Рада провалила закон, що мав впровадити норму, яку практикує кожна країна, щоб кожен урядовець був зобов’язаний володіти й користуватися на посаді державною мовою.

Політика мовної шизофренії – це нова зброя в цивілізаційній війні Москви з Україною. Вперше в історії цієї війни адепти «русского мира» переконали мільйони українців знищувати українську мову, культуру й ідентичність власними ж руками. Історія людства, писав Юрій Шевельов в есеї «Москва, Маросейка», знає військові поразки цілих народів, які не обов’язково призводили до того, що вони зникали. 

Стародавніх греків завоював Рим, перебравши від них високу культуру. З часом Римська імперія впала перед ударами варварів, але її культура й мова розквітли в Італії, Еспанії та Франції, а латина на століття стала мовою європейської науки й освіти. Греки протягом багатьох століть турецького поневолення плекали власну мову, церкву й культуру, завдяки чому постали в 1830 році відродженою новітньою нацією.

Українців приспали, змусили забути ці уроки історії. Поразка у війні з московською агресією на сході ще не означає зникнення українського народу за умови, що він збереже мову й культуру. 

Поразка ж у цивілізаційній війні з Москвою, втрата мови й культури означає неуникну смерть українства. Власне, до цієї поразки й провадить політика мовної шизофренії. Чи не від цього пророче застерігав українців Тарас Шевченко:

Та не однаково мені, 

Як Україну злії люде 

Присплять, лукаві, і в огні 

Її, окраденую, збудять... 

Ох, не однаково мені.

Юрій Шевчук,

Колумбійський університет, Нью-Йорк, США.

(З книги “Мовна шизофренія, або Quo vadis, Україно?”).