Незабутній спогадМи так мало знайомі, Орисю,
Хоч та зустріч в душі не згоріла.
Я на поїзд тамтешній спізнився,
Знов ваганням своїм підкорився,
Від чого і позбутись несила.
Уявляю звабливу Орисю
На початку в такім чаруванні.
…Лиш з-під карих очей
посміхнися,
На усе, що повім, розізлися,
Як зустрінемось, може,
в смерканні.
Не загадуй нічого, Орисю,
Ми ж далекі такі між собою.
Ти осяйним лицем повернися,
На вітання скупі озовися –
І тоді розпрощаюсь з журбою.
Загадкову лелію Орисю,
Ніби ружу в садку моложаву.
Може, лебідь над нею пронісся,
Чи вона з лісового Полісся,
Що бентежить надію ласкаву.
А на потяг до тебе, Орисю,
Очевидно, не варто спішити.
Ти про себе тихцем помолися,
Ніби повінь весняна розлийся,
Щоб гарячим лататтям тремтіти.
Там, при дорозі, росла тополя,
А біля ставу – верба схилилась.
Одну дівчину любили двоє,
Вона за іншим усе журилась.
Один заходив у темну нічку,
На небі зорі мерехтіли.
Він задивлявся на гарне личко,
А його слухать не хотіли.
Другий казав – як поберуться,
То на руках носити буде.
Чому ж, чому так сльози ллються
І чути людські пересуди?
Дівоче серце завмирає,
Сама, немов прив’яла квітка…
Вона давно за тим зітхає,
Хто спину гне на заробітках.
Там, при дорозі, росла тополя,
А біля ставу – верба припала.
Одну дівчину любили двоє,
Вона все свого виглядала…
Ігор ПАВЛЮК.
м. Ковель.
Залишити коментар