"Сєпар"
"Сєпар" легкою ходою крізь темінь ночі нечутно пробирався до найвіддаленішого бліндажа. Хоч мав вже й літ немало, але був ще доволі спритний, по снігу ступав так, що той навіть не рипів – навчений був за роки війни ходити нечутно й непомітно. Оминув чатового. Довготелесий стояв, обіпершись на стовбур акації, і смалив тихенько цигарку "в рукав".
"Необстріляний новачок", – шостим чуттям відчув "Сєпар", і щоб того не злякати, пооддаль обережно обійшов, м'яко зістрибнув із бруствера на дно окопа і зачаївся перед дверима бліндажа. Як тільки відчиняться двері, він одним стрибком заскочить всередину, потім чимдуж до ящика із гранатами і ось тоді, як це буває щоразу, зчиниться "рейвах".
Теперішнє своє назвисько "Сєпар" отримав тут, на передовій лінії фронту. До війни його звали Алексом. І жив він у великому будинку, спав на м'яких подушках, їв смачну страву – жив, як кіт у маслі. Чи був він усім за улюбленця, напевне сказати не міг, але гадав, що в будинку був за головного.
Ходив, де хотів, спав, скільки хотів, їв – як-то кажуть, від пуза. Ніхто ніколи ні в чому не перечив йому. Що й казати: житуха! Але потім почало відбуватись щось незрозуміле. З'явились невідомі зі зброєю, все частіше ляскотіла стрілянина. А в один із днів, коли Алекс гуляв околицями, в його будинок влучила бомба, і будинку в Алекса не стало. Десь зникли і близькі люди, що жили поруч. В один момент все перевернулось і розбилось на друзки вщент. Назавжди…
Вже вкотре, швендяючи згарищем, що лишилось від оселі, не хотів вірити в те, що бачив. Як так могло статись –то для Алекса було зовсім незрозуміло. Що тим людям було потрібно, чого ще бракувало? Але сталось те, що сталось, і треба було підшукувати щось подібне до житла.
А ще далі почало діятись таке, що й згадувати страшно. Поневірявся, аж доки не потрапив до добровольчого батальйону з такою милою для серця назвою – "Айдар" (колись, ще тоді, коли не розривалися бомби, він залюбки ходив на річку під такою назвою впіймати для себе якусь рибину.) Ось там його й пригріли та нагодували, як слід, і записали до особового складу підрозділу. А оскільки він був із місцевих, дали псевдо "Сєпар".
З того часу життя змінилось, і тепер було зовсім інакшим. Що й казати, жити на війні – це тобі не вдома на перинах. Буває й голодно, і холодно. Та "Сєпар" не жалівся, звик вже до всякого. Тим паче, що брати старші ставились до нього добре. Якщо не сказати більше. Не раз і не два передчуття "Сєпара" рятувало від несподіваних обстрілів. Після того хтось обов'язково всерйоз чи то жартома казав, що "Сєпару" треба було б дати якусь медаль. "Сєпар" не знав, нащо йому та медаль, але при цих словах завше давали щось смачненьке і це найбільше було йому до вподоби.
Такі спогади роїлись в його голівоньці, допоки лежав на дні окопу перед причиненими дверима бліндажа. Вже легенько й задрімав. Аж раптом якось несподівано двері відчинились, зблиснув промінь світла, і "Сєпар" зі всієї сили шугонув на той промінь. Другим стрибком дістався ящика з гранатами. І тут розпочався очікуваний "рейвах"…
"Сєпар”, гад ти такий, де ти бродив, бандюго, чому за тебе маємо хвилюватись?!" – репетував незлобливо старий воїн Руслан-кримчак. Тут же дужі руки іншого підхопили кудлатого котяру і всадовили на коліна. "Сєпар" від такої уваги й сам вдоволено замуркотів.
"Хороше все ж таки життя, – думав собі. – Хоч і на війні, а однаково ніби в маслі…"
Ігор ВЕРЧУК ("Скеля").
2017 р.
"Сєпар" легкою ходою крізь темінь ночі нечутно пробирався до найвіддаленішого бліндажа. Хоч мав вже й літ немало, але був ще доволі спритний, по снігу ступав так, що той навіть не рипів – навчений був за роки війни ходити нечутно й непомітно. Оминув чатового. Довготелесий стояв, обіпершись на стовбур акації, і смалив тихенько цигарку "в рукав".
"Необстріляний новачок", – шостим чуттям відчув "Сєпар", і щоб того не злякати, пооддаль обережно обійшов, м'яко зістрибнув із бруствера на дно окопа і зачаївся перед дверима бліндажа. Як тільки відчиняться двері, він одним стрибком заскочить всередину, потім чимдуж до ящика із гранатами і ось тоді, як це буває щоразу, зчиниться "рейвах".
Теперішнє своє назвисько "Сєпар" отримав тут, на передовій лінії фронту. До війни його звали Алексом. І жив він у великому будинку, спав на м'яких подушках, їв смачну страву – жив, як кіт у маслі. Чи був він усім за улюбленця, напевне сказати не міг, але гадав, що в будинку був за головного.
Ходив, де хотів, спав, скільки хотів, їв – як-то кажуть, від пуза. Ніхто ніколи ні в чому не перечив йому. Що й казати: житуха! Але потім почало відбуватись щось незрозуміле. З'явились невідомі зі зброєю, все частіше ляскотіла стрілянина. А в один із днів, коли Алекс гуляв околицями, в його будинок влучила бомба, і будинку в Алекса не стало. Десь зникли і близькі люди, що жили поруч. В один момент все перевернулось і розбилось на друзки вщент. Назавжди…
Вже вкотре, швендяючи згарищем, що лишилось від оселі, не хотів вірити в те, що бачив. Як так могло статись –то для Алекса було зовсім незрозуміло. Що тим людям було потрібно, чого ще бракувало? Але сталось те, що сталось, і треба було підшукувати щось подібне до житла.
А ще далі почало діятись таке, що й згадувати страшно. Поневірявся, аж доки не потрапив до добровольчого батальйону з такою милою для серця назвою – "Айдар" (колись, ще тоді, коли не розривалися бомби, він залюбки ходив на річку під такою назвою впіймати для себе якусь рибину.) Ось там його й пригріли та нагодували, як слід, і записали до особового складу підрозділу. А оскільки він був із місцевих, дали псевдо "Сєпар".
З того часу життя змінилось, і тепер було зовсім інакшим. Що й казати, жити на війні – це тобі не вдома на перинах. Буває й голодно, і холодно. Та "Сєпар" не жалівся, звик вже до всякого. Тим паче, що брати старші ставились до нього добре. Якщо не сказати більше. Не раз і не два передчуття "Сєпара" рятувало від несподіваних обстрілів. Після того хтось обов'язково всерйоз чи то жартома казав, що "Сєпару" треба було б дати якусь медаль. "Сєпар" не знав, нащо йому та медаль, але при цих словах завше давали щось смачненьке і це найбільше було йому до вподоби.
Такі спогади роїлись в його голівоньці, допоки лежав на дні окопу перед причиненими дверима бліндажа. Вже легенько й задрімав. Аж раптом якось несподівано двері відчинились, зблиснув промінь світла, і "Сєпар" зі всієї сили шугонув на той промінь. Другим стрибком дістався ящика з гранатами. І тут розпочався очікуваний "рейвах"…
"Сєпар”, гад ти такий, де ти бродив, бандюго, чому за тебе маємо хвилюватись?!" – репетував незлобливо старий воїн Руслан-кримчак. Тут же дужі руки іншого підхопили кудлатого котяру і всадовили на коліна. "Сєпар" від такої уваги й сам вдоволено замуркотів.
"Хороше все ж таки життя, – думав собі. – Хоч і на війні, а однаково ніби в маслі…"
Ігор ВЕРЧУК ("Скеля").
2017 р.
Залишити коментар