Редакційна пошта / “ГИВА” її життя – зразок служіння Україні

Щиро вітаючи панну Ганну із пам'ятною датою у її житті й бажаючи доброго здоров'я та активного довголіття, пропонуємо читачам газети художньо-документальний нарис Ігоря ВЕРЧУКА ("Скелі") "Гива".

ххх

– Гандзю, йди – но вже снідати, буде вже коло теї  худоби  поратися. Скілько ше будеш вичесувати гнідого, він вже й так, як дівка, – кликала мати   малу Ганю до сніданку.

– Йду, матусю, ще ото трішки і біжу.

– Йоне, ти чуєш, то не дівка, то якийсь парубок  в спідниці!  Їй треба було хлопцем вродитися. Цілісінький день коло коней би поралась. Кажи, хай йде снідати, бо вже зараз візьму голяку й погоню, то встиду набереться.

– Дочко, йди  до снідання, хай  мати не сердиться.

– Йду вже, таточку, ще тільки гнідому гриву добре розчешу. Тату, а до лісу пустите?

– А що ти там забула? Чи "Дятел" знову заказував десь їхати?

– То тілько хіба Вам скажу, татоньку: сьогодні має важний начальник приїхати, ото  сотник і  наказав перед полуднем бути на "Повичі".

– Ну,  коли  сам сотник сказав, то одпущу, тільки добре гнідого напій, бо ж спекоття вдень буде.

– Добре, татоньку,  біжу до хати снідати, а після напою.

Ганя заходить до хати, коло печі хазяйнує мати, котра рогачами дістає баняка із капусняком.

– Сідай вже, гарячого поїж, бо зараз як до лісу побіжиш, то аж на вечір пригонишся, – з ніжністю в голосі виказувала мати, тим часом ставлячи на стіл добру миску борщу з величеньким окрайцем хліба. Борщ парував та пахнів так, що на вулиці пес Босий від того духу з нетерплячки аж загавкав.

– Їж доню, щоб не остигло, – а на додачу ще поставила на стіл добру кварту молока.

Ганя сіла до столу й почала поквапом їсти, а думками була вже на "Повичі". Що ж то за начальник такий має бути і яке йому діло до малої Ганзі? Може, на конях десь пошлють, як той раз, аж за Уховецьк?  Але ж і страху тоді  натерпілась, як переїжджала переїзд уховецький, а власовці зчинили стрільбу. Добре, що пара коней була справних. Винесли малу Ганзю і те, що везла на возі. То якщо ще раз пошлють, то не вельми хотілось би. 

А, може, будуть хвалити, чи  боронь  Боже, ганити? З такими думками швидко справилась із сніданням, подякувала матері і гайда в двір до коней. Там за клунею паслась пара коней. Серед них – її улюбленець "Монгол". Батько сам вже напоїв гнідого, накинув вуздечку і легенько підсадив Ганю верхи. Ех, шкода нема сідла, бо ж хоч і гладкі боки має  "Монгол", а однаково муляє. Та то ніц: Ганя витерпить, хіба то перший раз?

 Легенько стиснула п'ятками боки гнідого. Він, розуміючи маленьку вершницю  з пів-натиску, пішов спочатку повільною ходою, а далі, вирвавшись за плота, перейшов у чвал і зірвався на галоп. Ганя міцно трималась за вуздечку,  ще міцніше вчепившись ногами за боки "Монгола".  

Вона любила цей шалений лет, коли все пролітало повз, і зелений ліс перетворювався в миготливу картину, ніби в кіно, яке вона бачила в своєму житті лишень один разочок. Це було ще до війни, їх аматорський театр із Скулина возили у саму Варшаву, і там вони ходили в кіно. На великому екрані чудернацько пересувались маленькі фігурки людей, а коли  починали швидко бігати, то так все миготіло, як ото зараз під час шаленого лету.

 Перш, ніж потрапити  на "Пович", Ганя мала намір заскочити на хвильку в урочище "Бараки",  де знайомі подружки проходили вишкіл і де їх вчили на медсестер. Гані було цікаво слухати і спостерігати, як учать дівчат, але найбільше хотілось бачити інструктора – такого хорошого, ставного і вродливого із себе хорунжого "Сагайдачного" Петра Киричину. 

Перетягнутий впоперек ременем із револьвером до боку, строгий до дівчат, що як гляне із-під густих брів, то так, що в Гані аж коліна підгинались і від того погляду, і ще від чогось, про що ще не відала.  Оцей погляд  Ганя хотіла відчути і на цей раз, а ще перекинутись кількома словечками з  Рудень Секлітою ("Калиною") та Рудень Ганною ("Перепілкою"), а там і – на "Пович", бо ж сохрань Боже, спізнитись. Має бути, як сказав сотенний "Дятел".

Вже на під'їзді до "Бараків" стишила хід, даючи  відпочити "Монголу", бо знала, що десь має бути виставлений "секрет". Хоч і чекала окрику: "Стій, хто йде?",  однаково щоразу це було несподівано і трішки лякало.  Так сталось і  на цей раз - несподівано із-за корча пролунало: "Стій, куди йдеш?". Кінь шарпонувся вбік, але Ганзя натянула повідок, і "Монгол" став, наче вкопаний.  В порушення статуту із-за корча вийшов чатовий  Микола Потішук, впізнав  дівчину і, голосно сміючись, промовив: 

– Злякалась? 

– Чого б то я тебе такого мала лякатись? Хіба ти якийсь "лісовик" чи вурдулак? – Ніби спересердя відповіла Ганя, а в самої очі світились і грали бісиками. 

– Де їдеш, мала? – поцікавився Микола.

– Та дівчат хочу провідати, –  схитрувала.

Парубок ще трішки часу пожартував з дівчам, тоді напустив на себе  суворого вигляду, як і потрібно бути   чотовому,  і промовив:

– Ну, їдь вже. 

Гандзя потихеньку рушила, метрів через сто почались стайні,  коло яких господарювали повстанці. Вони  йшли до колодязя,  набирали воду, виливали в жолоби, напували та чистили коней. Звичне  "лісове"  життя. 

   Відчувши інших коней,  "Монгол"  голосно заіржав і весь виструнчився, ніби показав: дивіться,  і я не гірший. Та коням повстанців не було жодного діла до коня-селюка, лише одна молода кобиличка, ніби на знак приязні, мотнула головою:  мовляв, а що? Гарний жеребець на домашніх харчах годований.

Ганя, щоб заспокоїти,  легенько поплескала по шиї гнідого і зіскочила на землю. Тепер поведе за вуздечку – може,  дорогою зустріне ще кого із знайомих. Не пройшла і десяти кроків,  як на шляху трапився Гриць Урдюк ("Заграва"): 

– О, привіт дівчисько! До кого йдеш, мо' до мене? – пожартував.

– До тебе, та не тепер, а мо' в четвер, –  віджартувалась. – Проведи-но ліпше туди, де учать на медицину.

– От куди тобі треба. Ну, ходімо,  проведу, –мовив  "Заграва",  закинувши зручніше карабін-десятку на плече і по-молодечому збивши  шапку – мазепинку на потилицю. Хіба ж він не козак?

Так, жартуючи і перемовляючись про те і се, дійшли до великої землянки на два входи.  Землянка більше,  ніж на половину була вкопана в землю, лишень вікна-бійниці та накриття, що височіло пагорбом, видавало повстанське житло. 

– Ну йди, мала,  вже сама в ту клясу, а до мене прийдеш у четвер, – пожартував Гриць  і повернувся до своїх справ.

Ганя припнула "Монгола"  до конов'язі неподалік землянки. А сама спустилась до входу і натиснула плечем на важкі двері,  які  скрипнули і подалися вперед. Зі світла спочатку нікого не могла розгледіти, трішки призвичаїлась і найперше поглядом зловила знайомі обриси парубка, перетягнутого ременями із револьвером до боку, а там і своїх подружок.