На скрип дверей невдоволено (хто посмів завадити) повернувся "Сагайдачний", який тільки-но показував, як потрібно накладати шину при переломах чи осколкових пораненнях, але, розгледівши у світлі крізь дверний проріз знайому тендітну постать дівчини, злегшено промовив: "Заходь, присядь ось там на ослінчику і тихенько мені будь, допоки закінчиться наука". Ганя несміливо навшпиньках продріботіла на вказане місце і тихцем присіла. Дівчата пирснули сміхом, та суворий погляд інструктора вмить припинив смішки.
"Сагайдачний"далі продовжив: " При відкритому переломі необхідно" …
Ганя намагалась уявити , що таке відкритий перелом, але не змогла. Колись сусідський малий Петро переламав руку, і, видно, вона йому боліла так ,що вереск чули аж на другому кутку села, то хлопця хутко завезли до діда Петра, що жив в лісі обабіч дороги на Ковель. Той склав руку, приклав якоїсь мазі, двома дощечками притулив і полотном обв'язав, але ж то був тілько простий перелом, а як же ж болить коли відкритий? При цій догадці дівчину аж пересмикнуло, і захотілось, щоб скоріше закінчував науку "Сагайдачний". Але він і гадки не мав припиняти, то Гандзі не лишалось нічого іншого, як слухати і роздивлятись тихенько по боках.
За довгим столом по обидва боки, крім Секліти і Ганни, сиділи ще семеро незнайомих дівчат. Знала тільки, що он та білява, що примостилась з самого краю, була із десь з-під Повурська, навпроти неї невеличка руденька – із Стебухівки, а тих других то й не відала, звідки. З якоїсь іншої округи прислали, так собі гадала.
Вздовж стін з одної й другої сторони в два яруси стояли акуратно заправлені ряднами нари. То ліжка для дівчат, зметикувала Ганя. Посеред землянки збоку примостилась пузата металева пічка, а біля неї – невеличка шафа для посуду, ото й все, що було. Отак, розглядаючись по боках, знову прийшла згадка про Пович, і під ложечкою стало млосно.
Тим часом інструктор перепитав своїх учениць, чи все зрозуміли? Ті ствердно, не по-військовому, закивали. "Гаразд, тоді перерва, і ніде мені не розходитись, щоб як кликну, враз були на місці" – строго наказав.
"Ну, а ти мала куди йдеш, чи чого прийшла?" – звернувся до Гані.
"На Повичі перед полуднем наказав бути сотенний, але ще захотіла провідати подружок своїх", – правдиво відповіла.
"А, ну то біжи до них", – з посмішкою відповів "Сагайдачний". Дуже йому вже подобалось це жваве дівча – мале, а таке спритне.
Ганзю враз ніби вітром здуло. Вилетіла із напівтемної землянки на весняну галявину, вщерть встелену пахнючим багном та ягідником, а там під Сонцем на пригорку вже про щось перешіптувались подружки. Ганя добігла до дівчат і бухнулась між ними на нагрітий Сонцем моріжок. Побачивши хазяйку, голосно нетерпляче заіржав "Монгол", втомлений чеканням своєї вершниці.
Трійця весело перемовлялась, запитали, куди їде Ганя? Та, тільки під великим секретом, щоб ні-ні, повідала, що сотенний наказав перед полуднем бути на Повичі, а для чого, то й сама не відає. Подружки навперебій розказували про важку науку і про те, що вельми хочеться додому і коли будуть добре знати медицину, то "Сагайдачний" обіцявся відпустити в неділю додому.
Аж тут пролунав голос інструктора: "Перерва скінчилась, до науки!". Курсантки неохоче підвелись, тихенько пожалілись подрузі на строгого начальника і вервечкою потягнулись в землянку.
До Гані підійшов "Сагайдачний", посміхнувся і несподівано по-чоловічому потиснув руку. Ганя зашарілась: ніхто ще не подавав їй так дивацько руку, так тілько чоловіки здоровкаються. "Чудернацький якийсь той "Сагайдачний", – подумала про себе.
Вже й зібралась йти, коли той гукнув: "Зажди-но", – підійшов взяв за руку і вклав в маленьку долоньку чималу грудку цукру, посміхнувся і, розвернувшись, пішов до своїх курсанток .
Ганя дивилась на жовтаву грудку цукру у витягнутій руці і гадала, чи то сон, чи то направду. А таки направду, і по-дитячому тішилась цьому неймовірному скарбу. Так з витягнутою рукою, ніби в тумані, підійшла до свого "Монгола", що з нетерплячки мотав головою, ніби відбивався від набридливих думок, але, побачивши перед собою щось надзвичайно смаковите, враз потягнувся до долоні.
Ганя швиденько стиснула пальцями грудку цукру: "Бач який спритний. Хіба то для тебе?".
Одступила на крок, розкусила навпіл грудочку такого солодкого, аж до млості, цукру і половинку простягнула гнідому. Той шершавим язиком підхопив раз-вдруге та й по грудочці.
"Свою не дам", - і заховала другу долоньку за спину, хвильку постояла, надкусила ще разок і решту віддала "Монголові".
"Всьо, більш нема, будемо братись до Повича їхати", – відв'язала поводок від жердки, стала на ту жердку і махом заскочила на спину гнідому. Легенько натиснула на боки і чвалом почала вибиратись на стежку, що серед болота вела на Пович.
"Монгол" без поспіху нечутно ступав поміж височенних сосен по звивистій стежині, порослій мохом, а Ганя, рівномірно погойдуючись на широченній спині гнідого, мрійливо згадувала грудочку цукру і такого хорошого, трошки дивакуватого "Сагайдачного". Від того в грудях ставало так, ніби там гралось Сонечко …
А тим часом Сонце і справді вже здійнялось ген аж догори. Мала вершниця спохватилась і почала підганяти гнідого. Враз проскочила колишній кричевичівський шлях і стежину, що вела до "Золотої роти". Скільки то вже вибігала тою стежиною і в "Золоту роту", і в штаб до самого "Кубіка". При згадці про "Кубіка" аж виструнчилась. Ото командир: сурйозний, але й справедливий – так всі казали. Один разок тілько бачила його Ганя, та й то здалеку. То нічо, колись розгледить і зблизька.
З такими думками вискочила з лісу на горбок, з якого добре було видно Пович і шість хатинок, що здалеку були подібні до грибів-боровиків. В оту, що з того кутка від Уховецька, треба малій Ганзі. Ще швидше пустила в галоп гнідого, з грудей якого виривався важкий храп, бо ж по багнюці нелегко копитами перебирати. Тільки вирвалась із в'язких болотяних нетрів, як зупинив різкий окрик:
"Стій, а то стрельну!".
Ганя щосили натягнула поводдя, змучений "Монгол" присів на задні ноги, задер голову, голосно заіржав і став, тільки шкіра на ньому виблискувала від поту і бігала дрібними хвильками. Поперек стежки стояв високий, худорлявий, немолодий літами повстанець.
"Куди їдеш, дитино, чого дома не сидиться?" – без всякої строгості спитав довготелесий.
"Треба мені, дядечку, до самого сотенного "Дяченка", – впевнено проказала Ганна.
"Зараз розберемось, де тобі треба, а де не треба", –відповів.
"Соколе", йди-но проведи малу до штабу, хай там розберуться, що й до чого", – кликнув когось чатовий.
Гульк, десь ніби із-під землі, взявся такий само високий та худорлявий хлопчина, як дві краплі води схожий на старшого, тільки, що той з карабіном за плечима, а в цього наперевіс.
“Пішли!”, – зверхньо промовив "Сокіл".
До штабу дійшли мовчки, не промовивши ані словечка, хоча Ганзі так кортіло довідатись, чи є той важний начальник , який так хотів її бачити, що вона декілька раз пробувала розмовою зачепити хлопця. Та де там? Йшов мовчки, ніби в рот води набравши.
"Який ти "Сокіл" – ворона ти", – про себе подумала про супроводжуючого. Що б то ні словечка не сказати!"
Тільки-но підійшли до штабної хатини, як розчинились двері, і з них боком вийшов височенний, згорблений в дверях сотенний. Побачив Ганзю, широко посміхнувся- видно було, що зрадів. "Сокіл" виструнчився, віддав честь під козирок, але помахом руки, (мовляв, не треба), його зупинив сотенний:
"Добре "Соколе", йди на чата, а я тут розберусь".
"Дяченко" по-батьківськи положив свою широку, ніби лопата, долоню Гані на плече, проказав:
"Молодець, що приїхала. Припни коника і ходімо за мною, я тебе познайомлю з одним чоловіком. Ти тільки не лякайся, він на вигляд серйозний, але вельми добрий чоловік".
Ганя швиденько зробила так, як казав сотник, і несміливим кроком вступила до хатини. Увійшла в кімнату і зупинилась: при порозі із-за столу назустріч підвівся вродливий, середнього зросту чоловік, одягнений у військовий одяг, навскіс оперезаний жовтавого кольору ременями, з такою ж кобурою для зброї.
"Ось ти яка, – мовив незнайомець. – Мене звати Клим Савур, а тебе як ?" – запитав у дівчини.
"– Ганя…", – вже сміливіше відповіла.
"Гарне ім'я, але в повстанців має бути ще одне секретне ім'я, псевдо називається,ти про це знаєш?".
"Чула про таке, старші хлопці казали".
"То й добре. Розповідав мені про тебе сотенний, що вельми смілива та спритна ти дівчина, тож віднині будеш мати псевдо – Гива" ("Верба"). Чи подобається тобі?" – запитав.
"А чом би й ні?", – відповіла.
"А чи готова ти служити Україні?".
"Як тре, то тре", – відказала.
"Гаразд, "Гиво", а чи чула ти, що повстанці приймають присягу на вірність Україні?"."–То ж, чула…".
Ганя добре знала про присягу і тихенько заздрила тим, кого називали – "повстанець", але і гадки не мала, що вона колись також буде приймати присягу, від того стало якось і лячно, і так ніби хто на руках підніс до самого неба.
Тим часом із сусідньої кімнати ще зовсім юнак вніс синьо-жовте знамено із золотим тризубом посередині і став в кутку.
"Слухай наказ", – промовив, оперезаний ременями.
"Повстанець "Гива", ставай на праве коліно біля знамена, і краєчок бери в праву руку та повторюй за мною".
"Клим Савур" зачитував присягу бійця Української Повстанської Армії, повстанець "Гива" вголос вторила йому. Із словами присяги втікало Ганусине безтурботне дитинство.
Ігор ВЕРЧУК ("Скеля").
"ГИВА"
Залишити коментар