Василь Гей: голос через роки
Волинь часто називають "Лесиним краєм". І, мабуть, не тільки тому, що тут у Колодяжному мешкала наша славна землячка. Найголовніше полягає в тому, що Леся Українка була залюблена у Волинський край, його людей, поліську землю з її самобутніми традиціями, неперевершеними легендами і переказами, була своєрідним творчим джерелом, з якого "співачка досвітніх вогнів" черпала силу, натхнення, що найбільш яскраво відобразилося у справді геніальному творі "Лісова пісня".
А ще Лесин край, де творила "дочка Прометея", виховав гідних продовжувачів її поетичних традицій, майстрів українського Слова, якими може похвалитися далеко не кожна область України. Досить згадати Віктора Горнича, Петра Маха, Олександра Богачука, Віктора Лазарука, Василя Слапчука, Йосипа Струцюка, Надію Гуменюк, Івана Чернецького, Ніну Горик, Василя Простопчука, Степана Скоклюка та інших, щоб переконатися у цьому.
Я вже не кажу про "молоду" генерацію поетів і письменників нашої рідної Ковельщини, які гідно продовжують традиції своїх попередників, багатьох із яких, на жаль, уже немає в живих. Але їх дух, любов до Слова, непідробні патріотизм і щирість наснажують подвижників красного письменства, з творчістю яких газета "Вісті Ковельщини" постійно знайомить своїх читачів.
Серед тих, хто належить до Вчителів теперішніх поетів і письменників є, безперечно, Василь Гей. Уродженець Любомльщини, він щемно любив кожен куточок синьоокої Волині, присвятив їй кращі свої твори. Василь Степанович був вимогливим і до себе, і до інших, бо розумів: поетична Муза не терпить халтури, ремісництва, вимагає важкої, іноді каторжної праці в ім'я того, щоб написане або мовлене Слово було відшліфоване до “блиску”.
Цікаво, що Василь Гей був наставником і поводирем у таємничому поетичному світі для цілого ряду ковельчан. Нещодавно, гортаючи свій архів, я віднайшов там листа, адресованого нашому земляку Анатолію Семенюку. Лист датований 31 травня 2004 року. Чому саме йому? Бо пан Василь був редактором першої збірки віршів тодішнього автора-початківця, який у 1995 році видав її під заголовком "Копай криницю у собі".
У передньому слові, названому досить образно і промовисто "Відчуття коріння і жадання злету", В. Гей зазначив: "Прагнення злету – природне людське жадання. В Анатолія Семенюка воно виявилося і в його поступовому сходженні по життєвому шляху (після закінчення середньої школи працював у колгоспі, пізніше робітником, електромонтером, майстром, інженером електролабораторії, начальником району електричних мереж у Ковелі, навчався у Львівському політехнічному інституті), і в поетичній творчості. Маючи за плечима стільки пройдених доріг і пережитих літ, автор, безумовно, має право на суворий запит до себе та до всіх нас:
Що ти зробив, щоб
піднятися
Над суєтою й неправдою?".
("День прокотився спокоєм…").
Сьогодні можна лишень подивуватися проникливості Василя Степановича, котрий більш, як двадцять літ тому зумів розгледіти у не зовсім літературно вправному, але щирому душею чоловікові в майбутньому непересічного шанувальника і популяризатора українського Слова, автора багатьох книг, історико-краєзнавчих розповідок, газетних статей. Цікаво при тому, що, "благословивши" у світ прем'єрну збірку ковельського мера (на той час), Василь Гей і надалі супроводжував його, як він каже "по життю", і порадами, і рекомендаціями, і консультаціями.
Відомо, що пана Василя недолюблювали окремі посадові особи, заздрісники-"колеги", бо він завжди говорив правду в вічі, рішуче відстоював українську національну ідею, був прямим і відвертим. Тому я з таким інтересом став перечитувати згаданого вище листа, за котрим стояли болі і переживання одного з найвидатніших поетів Лесиного краю.
Ось що писав Василь Гей 23 роки тому:
"Вітаннячко, друже Анатолію!
Ще травневе, хоч відпливає у далеч останній день весни. Кляті спілчанські "гекачепісти" і їхні владні покровителі забрали і забирають багато нервів і часу. Може, тому й весна видалась неприродно холодною і не дуже плідною на звершення задумів. Планував нашу спільну поїздку (одно- чи дводенну експедицію) до прип'ятських джерел, аби порівняти стан витоків Прип'яті (це Любомльський мій рідний район) через 28 років ( у 1976-му, після подорожі до Голядина (Шацький р-н), Головна і Заболоття я написав матеріал, який увійшов до книги "При світлі сивої роси", а також поему "Витоки". Це було саме в травні. Але є ще літо. Може, заплануємо поїздку?
Знову взявся до Твого рукопису. І найреальніший шлях до вартісної збірки бачу в коротких віршах-мініатюрах, де сконденсована думка висловлена образно й мудро. І почав уже такі думки у рукопису вибирати. Наприклад:
Тулюся до самотньої,
мовчазної душі дерева –
У ньому,
як і в твоєму тілі, тече кров,
як і в твоєму серці, щемить
тривога,
як і ти, воно радіє Сонцю,
як і ти, воно сумує
і від образи плаче.
Гарно, серйозно, образно. Є й римовані "короткометражки". Хай їх буде не так багато, але це будуть зерна без полови. Як казав Райкін, "мнє лічно вот так каетца". Можна вибрати щось найважливіше і у попередніх збірок, додайте, якщо є щось нове.
Тож будьмо!
До зустрічі.
Василь Гей.
31 травня 2004 р.".
Як на мене, у процитованих вище рядках – якщо не весь Василь Гей, то значна його "часточка". Він постає перед нами душевним, чуйним до чужих проблем, залюбленим у свою прабатьківську землю, творчим і натхненним любов'ю до поетичного Слова. А ще – дбайливим навчителем і делікатним критиком для тих, хто розпочинає свій тернистий шлях до вершин красного письменства.
… Нещодавно переглянув поетичну збірку Василя Гея "Зоря з криничної води" і відшукав у ній напрочуд проникливі і щемливі рядки, в яких "віддзеркалена" щира душа нашого видатного земляка.
Квітує сад – і дні стають
світліші,
Чуття і мислі прагнуть
висоти.
Поет – не той, хто пише
вірші,
А той, хто здатен в слові
зацвісти.
Вона живе не в полі чи
столиці,
Не скаже при застіллі:
"Будь здоров!"
Поезія – це лиш перо
жар-птиці,
З якого слово скапує, мов
кров.
("До питання про писання").
І ще:
Ні, багатий не той, хто
на ринку щодення
Продається за гроші, медалі
й чини,
А митець, що пізнав Божу
ласку натхнення –
Дар, якому нема і не буде
ціни.
("Митець в епоху ринку").
На моє (та й не тільки моє) глибоке переконання, Василь Гей якраз і належить до тієї щасливої когорти людей, які "пізнали Божу ласку натхнення", оволоділи даром, "якому нема і не буде ціни", щедро ділились тим даром зі своїми учнями-однодумцями.
Маркіян ІВАЩИК.
НА ЗНІМКУ: видатний волинський поет і невтомний громадський діяч Василь ГЕЙ разом з керівником широко відомого творчого колективу "Колос" із Торчина Олександром ОГОРОДНИКОМ.
Фото з архіву автора.
Волинь часто називають "Лесиним краєм". І, мабуть, не тільки тому, що тут у Колодяжному мешкала наша славна землячка. Найголовніше полягає в тому, що Леся Українка була залюблена у Волинський край, його людей, поліську землю з її самобутніми традиціями, неперевершеними легендами і переказами, була своєрідним творчим джерелом, з якого "співачка досвітніх вогнів" черпала силу, натхнення, що найбільш яскраво відобразилося у справді геніальному творі "Лісова пісня".
А ще Лесин край, де творила "дочка Прометея", виховав гідних продовжувачів її поетичних традицій, майстрів українського Слова, якими може похвалитися далеко не кожна область України. Досить згадати Віктора Горнича, Петра Маха, Олександра Богачука, Віктора Лазарука, Василя Слапчука, Йосипа Струцюка, Надію Гуменюк, Івана Чернецького, Ніну Горик, Василя Простопчука, Степана Скоклюка та інших, щоб переконатися у цьому.
Я вже не кажу про "молоду" генерацію поетів і письменників нашої рідної Ковельщини, які гідно продовжують традиції своїх попередників, багатьох із яких, на жаль, уже немає в живих. Але їх дух, любов до Слова, непідробні патріотизм і щирість наснажують подвижників красного письменства, з творчістю яких газета "Вісті Ковельщини" постійно знайомить своїх читачів.
Серед тих, хто належить до Вчителів теперішніх поетів і письменників є, безперечно, Василь Гей. Уродженець Любомльщини, він щемно любив кожен куточок синьоокої Волині, присвятив їй кращі свої твори. Василь Степанович був вимогливим і до себе, і до інших, бо розумів: поетична Муза не терпить халтури, ремісництва, вимагає важкої, іноді каторжної праці в ім'я того, щоб написане або мовлене Слово було відшліфоване до “блиску”.
Цікаво, що Василь Гей був наставником і поводирем у таємничому поетичному світі для цілого ряду ковельчан. Нещодавно, гортаючи свій архів, я віднайшов там листа, адресованого нашому земляку Анатолію Семенюку. Лист датований 31 травня 2004 року. Чому саме йому? Бо пан Василь був редактором першої збірки віршів тодішнього автора-початківця, який у 1995 році видав її під заголовком "Копай криницю у собі".
У передньому слові, названому досить образно і промовисто "Відчуття коріння і жадання злету", В. Гей зазначив: "Прагнення злету – природне людське жадання. В Анатолія Семенюка воно виявилося і в його поступовому сходженні по життєвому шляху (після закінчення середньої школи працював у колгоспі, пізніше робітником, електромонтером, майстром, інженером електролабораторії, начальником району електричних мереж у Ковелі, навчався у Львівському політехнічному інституті), і в поетичній творчості. Маючи за плечима стільки пройдених доріг і пережитих літ, автор, безумовно, має право на суворий запит до себе та до всіх нас:
Що ти зробив, щоб
піднятися
Над суєтою й неправдою?".
("День прокотився спокоєм…").
Сьогодні можна лишень подивуватися проникливості Василя Степановича, котрий більш, як двадцять літ тому зумів розгледіти у не зовсім літературно вправному, але щирому душею чоловікові в майбутньому непересічного шанувальника і популяризатора українського Слова, автора багатьох книг, історико-краєзнавчих розповідок, газетних статей. Цікаво при тому, що, "благословивши" у світ прем'єрну збірку ковельського мера (на той час), Василь Гей і надалі супроводжував його, як він каже "по життю", і порадами, і рекомендаціями, і консультаціями.
Відомо, що пана Василя недолюблювали окремі посадові особи, заздрісники-"колеги", бо він завжди говорив правду в вічі, рішуче відстоював українську національну ідею, був прямим і відвертим. Тому я з таким інтересом став перечитувати згаданого вище листа, за котрим стояли болі і переживання одного з найвидатніших поетів Лесиного краю.
Ось що писав Василь Гей 23 роки тому:
"Вітаннячко, друже Анатолію!
Ще травневе, хоч відпливає у далеч останній день весни. Кляті спілчанські "гекачепісти" і їхні владні покровителі забрали і забирають багато нервів і часу. Може, тому й весна видалась неприродно холодною і не дуже плідною на звершення задумів. Планував нашу спільну поїздку (одно- чи дводенну експедицію) до прип'ятських джерел, аби порівняти стан витоків Прип'яті (це Любомльський мій рідний район) через 28 років ( у 1976-му, після подорожі до Голядина (Шацький р-н), Головна і Заболоття я написав матеріал, який увійшов до книги "При світлі сивої роси", а також поему "Витоки". Це було саме в травні. Але є ще літо. Може, заплануємо поїздку?
Знову взявся до Твого рукопису. І найреальніший шлях до вартісної збірки бачу в коротких віршах-мініатюрах, де сконденсована думка висловлена образно й мудро. І почав уже такі думки у рукопису вибирати. Наприклад:
Тулюся до самотньої,
мовчазної душі дерева –
У ньому,
як і в твоєму тілі, тече кров,
як і в твоєму серці, щемить
тривога,
як і ти, воно радіє Сонцю,
як і ти, воно сумує
і від образи плаче.
Гарно, серйозно, образно. Є й римовані "короткометражки". Хай їх буде не так багато, але це будуть зерна без полови. Як казав Райкін, "мнє лічно вот так каетца". Можна вибрати щось найважливіше і у попередніх збірок, додайте, якщо є щось нове.
Тож будьмо!
До зустрічі.
Василь Гей.
31 травня 2004 р.".
Як на мене, у процитованих вище рядках – якщо не весь Василь Гей, то значна його "часточка". Він постає перед нами душевним, чуйним до чужих проблем, залюбленим у свою прабатьківську землю, творчим і натхненним любов'ю до поетичного Слова. А ще – дбайливим навчителем і делікатним критиком для тих, хто розпочинає свій тернистий шлях до вершин красного письменства.
… Нещодавно переглянув поетичну збірку Василя Гея "Зоря з криничної води" і відшукав у ній напрочуд проникливі і щемливі рядки, в яких "віддзеркалена" щира душа нашого видатного земляка.
Квітує сад – і дні стають
світліші,
Чуття і мислі прагнуть
висоти.
Поет – не той, хто пише
вірші,
А той, хто здатен в слові
зацвісти.
Вона живе не в полі чи
столиці,
Не скаже при застіллі:
"Будь здоров!"
Поезія – це лиш перо
жар-птиці,
З якого слово скапує, мов
кров.
("До питання про писання").
І ще:
Ні, багатий не той, хто
на ринку щодення
Продається за гроші, медалі
й чини,
А митець, що пізнав Божу
ласку натхнення –
Дар, якому нема і не буде
ціни.
("Митець в епоху ринку").
На моє (та й не тільки моє) глибоке переконання, Василь Гей якраз і належить до тієї щасливої когорти людей, які "пізнали Божу ласку натхнення", оволоділи даром, "якому нема і не буде ціни", щедро ділились тим даром зі своїми учнями-однодумцями.
Маркіян ІВАЩИК.
НА ЗНІМКУ: видатний волинський поет і невтомний громадський діяч Василь ГЕЙ разом з керівником широко відомого творчого колективу "Колос" із Торчина Олександром ОГОРОДНИКОМ.
Фото з архіву автора.
Василь Гей: голос через роки
Залишити коментар