Редакційна пошта / Мамині чорнобривці

Прочитала у лікарні в журналі "Люди і долі"  повість Ірини Ясінської, яка мене дуже розхвилювала.  Тож хочу, аби правду дізналося більше людей.

...Старенька хата Ганни з ранньої весни до пізньої осені танула у квітах, але найбільше любила чорнобривці. Жінка висівала їх скрізь, навіть на городі. Поважали її односельці, бо добра була душею. 

Ще молодою залишилась вдовою. Поставила на ноги  сина (був один у матері), закінчив школу з "золотою" медаллю, вступив до університету, захистив диплом і без труднощів знайшов роботу начальника.

Незабаром оженився.  А за сотні кілометрів мати виходила до воріт і сумно дивилася на шлях (звідки мав іти син). Оженився на дочці місцевого чиновника. Весілля було багатим. Мати сиділа в куточку розкішного ресторану, відчувала, що там – зовсім зайва. Син лише раз підійшов до неньки, ніби забув про неї. 

Так потрохи почав віддалятися. Мати сіяла свої квіти, доглядала, плекала, розмовляла, як з дітьми малими. І раз за разом сльозами самотності кропила жовтогарячі пелюстки своїх чорнобривців.

Про те, що стала бабусею, дізналася через пару місяців після народження онука. Зібрала нехитрі подарунки і поїхала до сина. На  порозі зустріла невістка, зверхньо глянувши на свекруху і її порепані від тяжкої роботи руки. 

"Зараз син прийде, підождіть", – сказала і пішла в іншу кімнату. "Я ж приїхала онука побачити", – гукнула неждана гостя їй в слід. 

"Цитьте, ще він спить, а то розбудите", – сердито відповіла, зачинивши за собою двері. 

Мати аж заніміла від цього. Та прийшов син.

"Мамо, а що ви тут робите?", – і собі ошелешив неньку, яка здригнулася від тих слів, бо не такої зустрічі чекала. Та тихо мовила, що хотіла побачити онука.

"Та я, мабуть, піду вже, чого ж буду плутатись у вас під ногами", – не стрималась. 

Син схаменувся  і перепросив неньку, умовив залишитися  на пару днів. З самісінького ранку,   поки діти спали, приготувала сніданок.  Та ненароком зачепила вазу, що стояла на столі.  Почувши, що щось розбилось, невістка миттю влетіла на кухню.

"Що ви наробили? Вона ж стільки коштує… В себе порядок вдома будете наводити", – викрикнула.

Мати, ковтаючи сльози, швидко збирала черепки.  Прийшов син і теж сердито глянув в бік винуватиці.  Похапцем почав збиратися на роботу. Одягнув костюм, поцілував дружину й сина, а до матері навіть не підійшов, тільки рукою махнув.

"Не можна більше залишатися там, де мені не раді", – подумала мати і того ж дня поїхала додому.

Мама знову сіяла свої чорнобривці, самотньо доживаючи віку. Коли померла, син навіть не приїхав, аби в останню путь провести. Тож хоронити довелося сусідам.

Не стало матері – пропало й везіння. Син втратив роботу, дружину, яка завела коханця і покинула його.  Почав заглядати в чарку. Однієї ночі, в хмільному маренні, наснилася йому мати. 

Стояла на городі, біля своїх чорнобривців, усміхалася, додому його манила. Син приїхав. Побачив  неприбране, занедбане подвір'я, височенні бур'яни.  Хата журно вікнами дивилась на сина.  Навіть двері сумно скрипнули, вітаючи блудного. 

А той заплакав, заридав самим серцем, схилив голову  перед рідним порогом.  Минув  рік, і знову хата зацвіла чорнобривцями, а він походжав по подвір'ю  і милувався  чорнобривцями – символом вічної краси та незрадливої материнської любові, яку, на жаль, осягнув занадто пізно...

Євгенія БІЛЕЦЬ. 

с. Кривлин.

Прочитала у лікарні в журналі "Люди і долі"  повість Ірини Ясінської, яка мене дуже розхвилювала.  Тож хочу, аби правду дізналося більше людей.

...Старенька хата Ганни з ранньої весни до пізньої осені танула у квітах, але найбільше любила чорнобривці. Жінка висівала їх скрізь, навіть на городі. Поважали її односельці, бо добра була душею. 

Ще молодою залишилась вдовою. Поставила на ноги  сина (був один у матері), закінчив школу з "золотою" медаллю, вступив до університету, захистив диплом і без труднощів знайшов роботу начальника.

Незабаром оженився.  А за сотні кілометрів мати виходила до воріт і сумно дивилася на шлях (звідки мав іти син). Оженився на дочці місцевого чиновника. Весілля було багатим. Мати сиділа в куточку розкішного ресторану, відчувала, що там – зовсім зайва. Син лише раз підійшов до неньки, ніби забув про неї. 

Так потрохи почав віддалятися. Мати сіяла свої квіти, доглядала, плекала, розмовляла, як з дітьми малими. І раз за разом сльозами самотності кропила жовтогарячі пелюстки своїх чорнобривців.

Про те, що стала бабусею, дізналася через пару місяців після народження онука. Зібрала нехитрі подарунки і поїхала до сина. На  порозі зустріла невістка, зверхньо глянувши на свекруху і її порепані від тяжкої роботи руки. 

"Зараз син прийде, підождіть", – сказала і пішла в іншу кімнату. "Я ж приїхала онука побачити", – гукнула неждана гостя їй в слід. 

"Цитьте, ще він спить, а то розбудите", – сердито відповіла, зачинивши за собою двері. 

Мати аж заніміла від цього. Та прийшов син.

"Мамо, а що ви тут робите?", – і собі ошелешив неньку, яка здригнулася від тих слів, бо не такої зустрічі чекала. Та тихо мовила, що хотіла побачити онука.

"Та я, мабуть, піду вже, чого ж буду плутатись у вас під ногами", – не стрималась. 

Син схаменувся  і перепросив неньку, умовив залишитися  на пару днів. З самісінького ранку,   поки діти спали, приготувала сніданок.  Та ненароком зачепила вазу, що стояла на столі.  Почувши, що щось розбилось, невістка миттю влетіла на кухню.

"Що ви наробили? Вона ж стільки коштує… В себе порядок вдома будете наводити", – викрикнула.

Мати, ковтаючи сльози, швидко збирала черепки.  Прийшов син і теж сердито глянув в бік винуватиці.  Похапцем почав збиратися на роботу. Одягнув костюм, поцілував дружину й сина, а до матері навіть не підійшов, тільки рукою махнув.

"Не можна більше залишатися там, де мені не раді", – подумала мати і того ж дня поїхала додому.

Мама знову сіяла свої чорнобривці, самотньо доживаючи віку. Коли померла, син навіть не приїхав, аби в останню путь провести. Тож хоронити довелося сусідам.

Не стало матері – пропало й везіння. Син втратив роботу, дружину, яка завела коханця і покинула його.  Почав заглядати в чарку. Однієї ночі, в хмільному маренні, наснилася йому мати. 

Стояла на городі, біля своїх чорнобривців, усміхалася, додому його манила. Син приїхав. Побачив  неприбране, занедбане подвір'я, височенні бур'яни.  Хата журно вікнами дивилась на сина.  Навіть двері сумно скрипнули, вітаючи блудного. 

А той заплакав, заридав самим серцем, схилив голову  перед рідним порогом.  Минув  рік, і знову хата зацвіла чорнобривцями, а він походжав по подвір'ю  і милувався  чорнобривцями – символом вічної краси та незрадливої материнської любові, яку, на жаль, осягнув занадто пізно...