Дід Карпо сьому годину поспіль  човгав рябим  пішохідним  переходом (де й сила бралася!), лиш  зо два разочки присів неподалік  на швидкоруч зроблену лавку та випив солодкого чаю – і то все за цілісінький день.  

В будній день часом  ледве підводився з ліжка, бо так крижі боліли, аж поки-то розходиться. А нині, як молодий парубок – туди-сюди, туди-сюди. От тільки кроки маленькі вже, то так собі й  дріботів. Лівою ногою намагався втрапити на білу смугу, а правою – на чорну. Так  видавалось, ніби легше буде йти:  біле-чорне, біле-чорне. Дрібний дощ падав на дідів старезний,  довжелезний, геть аж до самих п'ят, брезентовий дощовик. Одні краплі, що мали більше сили, відбивались від брезенту, інші, ті, що слабкіші, тоненькими цівками збігали додолу, а там збирались в ширші струмочки й падали на мокрий асфальт і на дідові шкарбани. Та дідові то було байдуже: дрібний дощ йому не шкодив, а  дощовику і шкарбанами – то й поготів.  

Дідові Карпу муляло інше: як то так,  і кому таке спало на думку привезти з десять машин непотребу й вивалити на людські паї? "Холєра  їх відає тих людей, що то витворяють. Чи то вже конець світу має бути, що задумали втравити людей та скотину ", – так собі роздумував, сновигаючи.  Всі довколишні села збурили ті машини непотребу, і теперика люди  перекрили дорогу й будуть стояти  на дорозі,  допоки не заберуть назад. Те Карпо відав напевне – знав своїх людей. І він також буде з людьми, поки сили стане. Дочка з онуком тілько сварять: 

– А йдіте вже додому, молодші хай ходять, бо й так здоров'я не маєте!

 – Ет! – тільки рукою махне спересердя старий і далі собі по біло-чорному шваркає. 

Ай і люду ж зібралося… і мале і старше. Декотрих знає, декотрих ні. Але всі знають Карпа. 

  Машин збилось по обидва боки переходу, як колись в жнива на току, і гудуть в сигнали, а "шохвьори"  щось кричать і з людьми одні просто говорять, а декотрі кричать, щось своє доказують. 

Що ти доказуєш, чоловіче, хіба моя воля тебе тримати?! Але ж та власть  бач, що наробила, то й ти вже будь з нами за одне, людино добра, бо завтра й тобі під поріг якогось непотребу завезуть. Що тоді будеш казати, га? – чи то комусь, чи скоріш сам до себе бурмоче дід впівголоса.

А, з іншого боку, чим ті люди на машинах завинили?  А колька його відає,  як його правильно робити… Але раз сказали молодші перекрити дорогу, значить так і тре,  –  домірковував собі старий Карпо.

Тим часом на дорозі все гуло – водії за своє, люди за своє.  Молодий, такий справний з виду чоловік, верещав дурнуватим  голосом: 

– Я тобі сказав, що не поїдеш!  Ти в мене, сволота, будеш посліднім їхати! 

То так на "шохвьора"  великої машини, бо той пер на людей – бач, щось в нього там в буді портиться. Карпо аж вкляк, бо то верещав його недалекий сусід, такий веселий, привітний щодень, а тут, як пес скажений,  кидався на тих, хто стояв з різних боків переходу – так боронив затято дорогу. Його назначили за старшого, то він і керував,  кого пускати, а кого ні. 

Але ж треба з людьми по-людськи, ти ж розкажи, що так і так – людина вспокоїться, а нащо ж так криком. Що ж то з людьми коїться?!  Дай чоловікові малу власть, то вона з нього зробить отаке чудо… Щодень славний чоловік, а як трошки сили, то вже якесь невідь що... Неспроста мудрі люди казали:  хочеш взнати, що за чоловік, дай йому трошки власті. Чи ж то не могли поставити якогось  спокойнішого?!  Хай би голова сільради командував. Та де!  Косяться на нього, що то він сказав туди завезти, а той бідний ні сном, ні духом про те  не відав. Карпо добре знав, що без районного начальства тут не обійшлось – от кого треба за мошно брати. Але не їде ані районове начальство до людей, ані з області.

На своєму довгому  віку надивився всякого   начальства:  і доброго, і не вельме – що за совєтів, що тепер, вже за України.  Що на них сподіватись? Ти на себе не понадійся-но, то будеш мати. Пам'ятає, коли ще молидшим був, лили “хімії” на поля без міри, бо казали, що буде ліпший врожай. А що віку вкорочує людям та "хімія",  того ніхто не казав. Тепер зовсім інакше, через телевізор та "інтернет" люди знають геть всьо, от і криють матом  начальство  вздовж і впоперек за вивалений посеред поля непотріб, бо знають, якщо не їм, то дітям їхнім "гикнеться". 

Особливо старається Колька із сусіднього села, ще молодий чоловік, але добряче "врізаний". Тьху, аж бридко, де то в чоловіка стільки гидких слів береться.  Карпо інколи міг якесь солене слівце вставити, як хто допече – не без гріха, але щоб отако серед людей, то нє.  

Карпо хоч і думи свої думає, та все підмічає:

– О, гляди-но! Якийсь вусатий каже, що депутат, перебігає від гурту до гурту. Та все грозиться: " Та я їм таке зроблю! Та я їм таке вдію! Та я на сесії вже вчверю!". Ой, людинонько добра, що ти сам вчвериш?!  З великої хмари доброго дощу не буде – гуртом тре, гуртом… 

 А  оно там  окремішньо зібрались фронтовики  – АТОшники, щось радяться між собою. Тих дід вельми шанував.  Карпо чує, як  говорять, що на войні не згинули, то хоч би  вдома ноги не протягнути. "Ото вже  ні, не за те ми воювали! – впевнено так. – Гуртом тре братися за діло, як там, на "передку"– тоді буде толк". 

Отак стоять хлопці, в  воєнному одягнуті, руками розмахують, щось  доказують один одному. А людям від того спокійніше: на фронті захистили, то й  тут зможуть. Одним словом – фронтовики.

Біле-чорне, біле-чорне… Човгав старий, дощ втихав, а день йшов на вечір. Ще годину, а там додому. А на завтра знову на блокаду…

Ігор ВЕРЧУК. 

(“Скеля”).

В будній день часом  ледве підводився з ліжка, бо так крижі боліли, аж поки-то розходиться. А нині, як молодий парубок – туди-сюди, туди-сюди. От тільки кроки маленькі вже, то так собі й  дріботів. Лівою ногою намагався втрапити на білу смугу, а правою – на чорну. Так  видавалось, ніби легше буде йти:  біле-чорне, біле-чорне. Дрібний дощ падав на дідів старезний,  довжелезний, геть аж до самих п'ят, брезентовий дощовик. Одні краплі, що мали більше сили, відбивались від брезенту, інші, ті, що слабкіші, тоненькими цівками збігали додолу, а там збирались в ширші струмочки й падали на мокрий асфальт і на дідові шкарбани. Та дідові то було байдуже: дрібний дощ йому не шкодив, а  дощовику і шкарбанами – то й поготів.  

Дідові Карпу муляло інше: як то так,  і кому таке спало на думку привезти з десять машин непотребу й вивалити на людські паї? "Холєра  їх відає тих людей, що то витворяють. Чи то вже конець світу має бути, що задумали втравити людей та скотину ", – так собі роздумував, сновигаючи.  Всі довколишні села збурили ті машини непотребу, і теперика люди  перекрили дорогу й будуть стояти  на дорозі,  допоки не заберуть назад. Те Карпо відав напевне – знав своїх людей. І він також буде з людьми, поки сили стане. Дочка з онуком тілько сварять: 

– А йдіте вже додому, молодші хай ходять, бо й так здоров'я не маєте!

 – Ет! – тільки рукою махне спересердя старий і далі собі по біло-чорному шваркає. 

Ай і люду ж зібралося… і мале і старше. Декотрих знає, декотрих ні. Але всі знають Карпа. 

  Машин збилось по обидва боки переходу, як колись в жнива на току, і гудуть в сигнали, а "шохвьори"  щось кричать і з людьми одні просто говорять, а декотрі кричать, щось своє доказують. 

Що ти доказуєш, чоловіче, хіба моя воля тебе тримати?! Але ж та власть  бач, що наробила, то й ти вже будь з нами за одне, людино добра, бо завтра й тобі під поріг якогось непотребу завезуть. Що тоді будеш казати, га? – чи то комусь, чи скоріш сам до себе бурмоче дід впівголоса.

А, з іншого боку, чим ті люди на машинах завинили?  А колька його відає,  як його правильно робити… Але раз сказали молодші перекрити дорогу, значить так і тре,  –  домірковував собі старий Карпо.

Тим часом на дорозі все гуло – водії за своє, люди за своє.  Молодий, такий справний з виду чоловік, верещав дурнуватим  голосом: 

– Я тобі сказав, що не поїдеш!  Ти в мене, сволота, будеш посліднім їхати! 

То так на "шохвьора"  великої машини, бо той пер на людей – бач, щось в нього там в буді портиться. Карпо аж вкляк, бо то верещав його недалекий сусід, такий веселий, привітний щодень, а тут, як пес скажений,  кидався на тих, хто стояв з різних боків переходу – так боронив затято дорогу. Його назначили за старшого, то він і керував,  кого пускати, а кого ні. 

Але ж треба з людьми по-людськи, ти ж розкажи, що так і так – людина вспокоїться, а нащо ж так криком. Що ж то з людьми коїться?!  Дай чоловікові малу власть, то вона з нього зробить отаке чудо… Щодень славний чоловік, а як трошки сили, то вже якесь невідь що... Неспроста мудрі люди казали:  хочеш взнати, що за чоловік, дай йому трошки власті. Чи ж то не могли поставити якогось  спокойнішого?!  Хай би голова сільради командував. Та де!  Косяться на нього, що то він сказав туди завезти, а той бідний ні сном, ні духом про те  не відав. Карпо добре знав, що без районного начальства тут не обійшлось – от кого треба за мошно брати. Але не їде ані районове начальство до людей, ані з області.

На своєму довгому  віку надивився всякого   начальства:  і доброго, і не вельме – що за совєтів, що тепер, вже за України.  Що на них сподіватись? Ти на себе не понадійся-но, то будеш мати. Пам'ятає, коли ще молидшим був, лили “хімії” на поля без міри, бо казали, що буде ліпший врожай. А що віку вкорочує людям та "хімія",  того ніхто не казав. Тепер зовсім інакше, через телевізор та "інтернет" люди знають геть всьо, от і криють матом  начальство  вздовж і впоперек за вивалений посеред поля непотріб, бо знають, якщо не їм, то дітям їхнім "гикнеться". 

Особливо старається Колька із сусіднього села, ще молодий чоловік, але добряче "врізаний". Тьху, аж бридко, де то в чоловіка стільки гидких слів береться.  Карпо інколи міг якесь солене слівце вставити, як хто допече – не без гріха, але щоб отако серед людей, то нє.  

Карпо хоч і думи свої думає, та все підмічає:

– О, гляди-но! Якийсь вусатий каже, що депутат, перебігає від гурту до гурту. Та все грозиться: " Та я їм таке зроблю! Та я їм таке вдію! Та я на сесії вже вчверю!". Ой, людинонько добра, що ти сам вчвериш?!  З великої хмари доброго дощу не буде – гуртом тре, гуртом… 

 А  оно там  окремішньо зібрались фронтовики  – АТОшники, щось радяться між собою. Тих дід вельми шанував.  Карпо чує, як  говорять, що на войні не згинули, то хоч би  вдома ноги не протягнути. "Ото вже  ні, не за те ми воювали! – впевнено так. – Гуртом тре братися за діло, як там, на "передку"– тоді буде толк". 

Отак стоять хлопці, в  воєнному одягнуті, руками розмахують, щось  доказують один одному. А людям від того спокійніше: на фронті захистили, то й  тут зможуть. Одним словом – фронтовики.

Біле-чорне, біле-чорне… Човгав старий, дощ втихав, а день йшов на вечір. Ще годину, а там додому. А на завтра знову на блокаду…

(“Скеля”).